Розділ 34.2

Адам справді прийшов уранці. Для мене це стало порятунком, оскільки цілу ніч Лейла ганяла мене по лісу, а я ухилялася від залізних клинків. Ми кивнули один одному на знак вітання і мовчки пішли подалі від хатини. Вартова залишила нас самих.

Ми не поспішали говорити. Я не знала, з чого розпочати розмову.

Першим здався Адам:

— Дякую, що допомогла мені.

— Я була в тебе в боргу. Ти стільки разів мене рятував.

Знову затяжна пауза.

— Як це можливо? — Адам зупинився і став переді мною. — Що це за сила така?

Нарешті він поставив найголовніше питання.

— Ти справді хочеш це знати? — уточнила я. — Назад шляху вже не буде. Якщо архи дізнаються, то я стану або їхнім ручним песиком, або піддослідним, або бранцем.

На лобі Адама з'явилися похмурі складки.

— Якби я хотів розповісти про твої незвичайні здібності архам, то зробив би це, коли доповідав їм про те, що сталося. Але ти зараз тут і говориш зі мною. Послухай мене, — спокійно попросив він. — Я не хочу, щоб ти стала вартовою не через бажання зіпсувати тобі всі плани. Я не хочу, щоб ти ризикувала своїм життям. І тим більше не бажаю бачити тебе в ролі піддослідної чи рабині.

Я з жалем похитала головою.

— Справа не в цьому. Архангели розумні та відчувають брехню. Спеціально чи ні — неважливо. Ти можеш мене видати. А щодо іншого…

Я зробила крок до Адама і обняла його.

— Мені дуже шкода Міку.

Він увесь напружився.

— Ти не винен у її смерті. Вона зробила власний вибір. Ти не міг на неї вплинути.

— Я мусив оберігати її, — холодним тоном відповів він.

Я відсторонилася від нього та взяла його за руку. Адам зчепив зуби. Очі вартового стали жорсткішими. У них відображались біль та злість. Можливо, такими ж були і мої очі щоразу, коли я думала про Хенка.

— Ти не міг оберігати її все життя. Вона була вже дорослою і мала сама відповідати за свої рішення. Ти не ніс за неї відповідальність. Спробуй прийняти її вибір заради неї самої. Не дозволяй горю та почуттю провини здолати тебе. Повір, я знаю що таке втратити близьку тобі людину. Я…

Груди здавило. Повітря насилу надходило в легені. Ниючий біль пронизав серце.

Опустила голову і вчепилась в медальйон.

— Я звинувачую себе і всіх довкола у смерті Хенка. Це з'їдає мене. Я розумію, що не повинна дозволяти цьому поглинути себе, але воно більше за мене.

— Твої раптові агресивні спалахи якось пов'язані з цим і твоїми новими здібностями?

Я кивнула.

— Ти ж розумієш, що маєш стримувати себе, щоб інші нічого не запідозрили?

— Я намагаюся.

— Тобі пощастило, що останні тижні ти була тут тільки з Лейлою. Вона знає?

— Лейла підозрює, але нічого конкретного не знає. Сказала, що стежитиме за мною і при необхідності зупинить мене.

Адам кивнув головою.

— Схоже на неї.

Я тяжко зітхнула.

— Адам, мені зараз важко. Зі мною відбувається те, чого я до кінця не розумію і не можу контролювати. Після загибелі Хенка я поводилася не найкращим чином. Через те, що злість засліпила мене, я відволіклася на сварку з тобою. Тому тебе поранили. Це змусило мене подивитися на себе під іншим кутом. Побачити, на кого я перетворилася. Розлючена, дратівлива…

Я похитала головою.

— Я вже не та, ким була раніше, але й у озлоблену грудку ненависті перетворюватися не хочу. Зараз намагаюся пізнати себе та навчитися уживатися зі своїми різними сторонами. Мені, як ніколи, потрібна підтримка друга.