Розділ 34.1

Розплющувати очі не хотілося. Це здавалося неймовірною мукою. Гострий слух уловлював шелест дерев, спів птахів та брязкіт зброї. Я змусила себе розкрити повіки. Насилу піднялася на ліктях. На це, на щастя, вистачило сил.

Лейла сиділа на підлозі в кутку хатини, де ми жили останні кілька тижнів. Її оточував лише один ліс, тож це було ідеальне місце для тренувань.

Вартова точила ножі.

— Я думала, що ти прокинешся пізніше, — промовила вона, не відриваючись від свого заняття.

— Що з Адамом? — згадала, чому опинилася в такому стані. Оглянула хатину, але нікого більше не виявила.

— Він у нормі, — відповіла вона і нарешті підняла на мене погляд. Глибокий, пильний, що бачить наскрізь. — Його рана вже затяглася, коли я прийшла. Йому вистачило кілька годин, щоб повністю видужати.

Я полегшено видихнула і опустила голову. Він був живий і здоровий — це найголовніше.

Помовчавши, Лейла виразно додала:

— На відміну від тебе.

Вартова знала, що я щось зробила з ним, але нічого не говорила прямо про це.

— Що ти сказала архам? — Я потерла очі. — І скільки я спала?

— Трохи більше доби, — почала вона з останнього питання. — Архам я розповіла все, що бачила.

«Все, що бачила», — це були ключові слова.

Вона навмисне пішла, щоб не бачити, що я робила з Адамом. Знала, що інакше має доповісти про це.

— Дякую. — З усією вдячністю поглянула на неї. Потім заплющила очі і прислухалася до себе.

Слабкість у тілі. Сухість в роті. Тяжкість на душі.

Дивно, але зараз я не відчувала своєї темної сторони так сильно, як раніше. Після смерті Хенка вона наче поглинула велику частину мене, але зараз притихла. Не зникла повністю — я відчувала її — але мене вже не захлинала злість і спрага помсти.

— Мені більше не дозволять стати вартовим? — видихнувши, спитала я і лягла назад на спину.

— Здебільшого Адам завадив тобі виконати завдання. Він втрутився раніше, але й ти показала себе не з найкращого боку. Якщо він вирішив припинити твоє випробування, то ти не мусила суперечити йому. Ми обговорили б це пізніше, а не під час затримання злочинниці. Подібне говорить про некомпетенцію вартового.

— Значить все, — уклала я.

— Ні не все. Я розповіла архам про те, що ти знешкодила занепалу і поручилася за тебе. Вони дозволили мені дати тобі ще один шанс.

Я підвелася на ліктях і пильно подивилася на Лейлу. Вона не тільки не видала мене, а й допомогла мені.

— Чому? — вирвалося питання.

Я ніяк не могла зрозуміти, яка її вигода у тому, щоб допомагати мені.

Вартова підвела голову, і наші погляди зустрілися. Повисла тиша.

— Тому що світ не ділиться на чорне та біле. Є речі, які ми не можемо зрозуміти або яких не знаємо, але це не означає, що вони небезпечні та варто їх боятися. Поки нове та незвідане не завдає шкоди суспільству, воно має право на існування. Архам цього не зрозуміти, — як щось само собою зрозуміле промовила вона. — Але не радій. Все нове та незвідане потрібно ретельно вивчати. Тому не думай, що я залишу тебе в спокої. Я дала тобі шанс і відповідаю за це. Один твій невірний крок, і я тебе знищу. Це мій обов’язок. Пам'ятай про це завжди.

Очі Лейли були жорсткими та рішучими. Вона нагадувала мені сніжну королеву чи жінку-воїна. Я не мала жодного сумніву, що вона зробить все необхідне, щоб усунути загрозу для світу людей і божественних істот.

Кивнула, а мої думки знову перенеслися до Адама.

Тепер, коли емоції схлинули, я розуміла, як сильно була несправедлива щодо нього. Вважала його зрадником, хоча він лише хотів, щоб я не повторила долю Міки. Він виростив її. Я бачила, як сильно він дорожив нею.

У голові спалахнув спогад, як Адам обіймав мертве тіло своєї колишньої підопічної. Я вперше побачила, як плаче ангел.

Навіть давні, могутні божественні істоти могли проливати сльози через втрати близьких.

Адам не був зрадником. Він був занурений у своє горе, як я. Його вчинки також були неправильними. Вартовий не повинен був суперечити моєму рішенню. Це було моє життя та мій вибір. Не йому було судити, чи можу я стати вартовою чи ні. Не він був винен у долі Міки.

Кожен із нас сам приймає рішення та розплачується за них.

— А де Адам?

Він бачив, як я зцілюю його, а отже, у нього виникло багато питання. Враховуючи наші останні розбіжності, це грало не на мою користь. Не думала, що Адам стане доносити про мене архам, але мені варто було порозумітися з ним. До того ж він із такою завзятістю намагався завадити мені стати вартовою, що мені залишалося лише гадати, наскільки далеко він зайде заради цього.

У будь-якому разі залишати наш конфлікт невирішеним було безглуздо. А ще я погано пам'ятала останню мить перед втратою свідомості. Здавалося, що, крім нас із вартовим, там був ще хтось. І цей хтось — Ейден.

Але це малоймовірно, оскільки стежити за мною він не міг: я б його відчула. Так швидко прилетіти також було неможливо, а для переміщатися він міг лише на невеликі відстані.