Розділ 33.2

Старій версії мене було б шкода її. У нас з нею були схожі ситуації. Колись я теж готова була піти на все, тільки б залишитися з рідними. Однак я знайшла в собі сили на певний час відмовитись від них, поки шукала спосіб зрекисч ангельської сили. Але я зробила це пізно. І ця затримка коштувала Хенку життя.

Людей краще не вплутувати у справи божественних істот.

— Ні, — відрізала я.

Вона зняла окуляри і нервово потерла чоло.

— Будь ласка. Він у офісі. Мені потрібно лише кілька хвилин. Будь ласка. — У її голосі прослизнуло благання. — Ми з ним більше ніколи не побачимось. Архангели відправлять мене до Пекла. Я маю його побачити. Ми трохи посварилися. Я не можу піти просто так. Мені треба попрощатися з ним. Він ні в чому не винний. Він не повинен страждати. Я знаю, він збожеволіє, якщо я пропаду.

— Ангели впливу з ним попрацюють, — сухо відповіла їй.

— Ні! — запротестовала вона і піддалася вперед. — Не робіть цього! Нехай хоч спогади залишиться. Це все, що ми маємо! Розумієш?

Розпач, біль, страх, безпорадність — ось що було в її очах. Швидше за все, такий самий погляд був у мене, коли я бачила Хенка в руках демонів.

У душу почала пробиратися жалість разом із сумнівом. Вони, як маленькі змійки, спритно прослизнули в щілину мого спустошеного серця. Совість дряпала отруйні кігтики провини, але я прогнала і їх.

Не мала права на жалість. У мене була одна мета — помста. А для цього мені потрібно було доставити порушницю архам. За інших обставин я б могла поступитись, але не зараз.

— Ти кохала колись? Знаєш, що це таке? Знаєш, що означає втратити того, хто був важливіший за твоє життя? Звичайно, ні! — Жінка сердито змахнула руками. — Звідки тобі знати. Усі ви вартові байдужі! Ви не знаєте, що таке кохати!

Її дихання ставало більш уривчастим. Слово за слово блондинка завдавала мені ударів.

Чи любила я? Чи втрачала близьку для себе людину? Чи закохувалась?

На ці питання була лише одна відповідь — так.

— Замовкни, — погрозливо процідила я, повільно підходячи до неї.

Жорсткість. Впевненість. Холод. Ось що повинен відчувати вартовий під час завдання.

— Ти не знаєш мене, тому не смій нічого говорити про мене. Якщо ти зараз не полетиш до архів, то я сама примушу тебе це зробити. Мої нерви вже межі.

— Та пішла ти, безсердечна суко! — прокричала хранителька і вдарила мене потоком вітру.  

Я відсахнулася назад, але відразу закликала вітер і направила його у відповідь. Занепала — а так називали всіх, хто переступив через межу Небесного закону — встигла перетворитися на ангела і злетіти в небо. Я послідувала за нею. Тренування дали свої плоди. У порівнянні з порушницею я була набагато швидшою. Одна мить, і мої пазурі вчепились їй у ногу, а потім потягнули вниз. Вона намагалась відбитися від мене, але я зробила маневр, перевернулась у повітрі, опинилась зверху, схопила за плечі і полетіла вниз, спрямовуючи її спиною вниз.

Наша битва була прихованою для людських очей, але удар об землю ні для кого не пройшов би безшумно. Оцінила ризик: людей поблизу не було, а отже, можна було діяти.

Стрімко полетіла вниз. Блондинка дряпала мені обличчя, руки, порвала піджак та майку. Коли до землі залишились лічені метри, я штовхнула її, а сама пролетіла паралельно землі на достатньо небезпечній відстані від неї.

Серце завмерло. Адреналін у крові зашкалював. У мене перехопило подих. Трава опинилася за кілька сантиметрів від обличчя. Груди ледь чиркнули поверхню. Рука вдарилася об землю. Я максимально стиснулася, щоб не торкатися зелені. Потім направила передню частину корпусу вгору, ледь помітно змахнула крилами, набрала висоту і стала на ноги.

Руки та ноги тремтіли. У мене були всі шанси проїхатися обличчям землі.