Розділ 29.1

Хейлі

«Трощити. Бігти. Бити», — тільки ці думки були в моїй голові.

Я ходила по сховищу Ейдена і проклинала все на світі. Лють вирувала в моїх жилах і вимагала вихід. Мені хотілося знайти Габріеля та вбити його. Власноруч перерізати йому горлянку і спостерігати, як він подихає. Не могла спокійно залишатись на місці. У тілі було стільки енергії, що я була готова вибухнути від злості.

Першим постраждав журнальний столик. Він разом зі склянками та віскі полетів у стіну, де ще секунду тому транслювалося життя Деріленда. Потім почала витрушувати з шафи всі речі Ейдена.

Я ненавиділа його. Ненавиділа за те, що уклав угоду із Габріелем. Ненавиділа, що через це помер Хенк. Ненавиділа за всі його обмани та за те, що змінив моє життя.

— Ненавиджу! Ненавиджу! — кричала у порожнечу, розриваючи його футболки.

Можливо, це було по-дитячому, але це був найбезпечніший для оточуючих спосіб вимістити свою агресії. І мені відчайдушно хотілося зробити Ейденові боляче, щоб і він страждав так само, як я. Щоб зрозумів, як це втратити близьку тобі людину чи бути обдуреною кимось.

Я кричала, рвала одяг, жбурляла матрац і подушки, але легше не ставало. Сплетена сітка люті, як і раніше, стискала груди. Тоді я використала вітер, і вже він трощив усе, чого торкався. Повітря підхоплювало з підлоги речі і жбурляло їх навколо. Я впала на коліна, а довкола мене кружляв маленьких ураган. Потім закричала. Так голосно, як тільки могла.

Вихор став ще більш інтенсивним, а потім стих. Порваний одяг, уламки склянок та інші речі впали на підлогу. Одна з подушок приземлилася біля мене. Хотіла її відкинути від себе, але натомість з моєї руки вирвалось полум'я і спалило її. Я відсахнулася і озирнулася навколо. Ейден і досі стояв нагорі. Він не міг це зробити.

Тільки я теж не могла.

У мене ніколи не було таких здібностей.

Схопилася за голову і опустилась навколішки.

Божевілля.

Тепер я боялась саму себе. Новий потік сліз вирвався з мене. Довго плакала, проклинаючи весь світ, а особливо себе і тих, хто був причетний до смерті Здорованя.

Мого Здорованя.

Мене трясло. Штормило так, що я не розуміла, як ще не розвалилася на частини. Не розуміла, що зі мною. Звідки стільки злості та ненависті? Звідки це бажання помсти? А як же всі принципи? Де вони? Чому мовчать?

«Я вже убила демона. Я вбивця», — це усвідомлення миттю пробило розум.

Губи та руки тремтіли.

Вбивця.

Я вбивця.

І нехай демони не були людьми, але вони залишалися живими істотами, а я забрала в них життя. Без сумнівів і жалю.

Щоб сказав Хенк, побачивши мене такою? Цього я вже ніколи не дізнаюсь. Тому що він помер по вині тих, чиї життя я забрала.

Відкрила медальйон і подивилась на нього та матір. Через мене вони померли. Одна, щоб дати мені життя. Інший, щоб його зберегти. 

Злість і розпач знову захлиснули мене.

«Помста. Помста. Помста», — темна частина душі шепотіла мені, що я ще не всім помстилася.

Габріель жив, як і раніше. Я повинна була зробити все, щоб припинити його існування.

«Знайти і вбити», — твердила мені моя душа.

Мене охопив крижаний спокій. Досить ревіти. Пора діяти.

Я встала і пішла у душ. Увімкнула холодну воду і стала змивати з себе бруд і кров.

«Знайти та вбити».

Ця думка знову й знову лунала у голові. Це був той самий якір, за який відчайдушно чіплялася моя темна частина. Те, що не давало мені остаточно розчинитися в океані болі та провини.

«Я знайду його. Він прожив достатньо, щоб знищити сотні життів. Йому не сховатись від моєї помсти. Я прийду за ним, де б той не сховався. Він не має права забрати ще одне невинне життя».

Ця обіцянка стосувалась Габріеля та його поплічників. А щодо Ейдена… все почалося через нього. Він мав поплатитися за все. 

Досить з мене.

Вогонь люті погас, але на його місці залишилося тліюче вугілля. А його жар бу набагато небезпечніший за язики полум'я.