Розділ 27.5

Тіло слабшало, але я вперто продовжувала віддавати все Ейдену. Якоїсь миті руки здригнулися, а я ледь не втратила рівновагу і не завалилася на нього. Голова закружляла.

«Припини. Цаніт занадто сильно послабив мене. Я не встигаю відновлюватись. Це не має сенсу», — голос демона звучав ледь чутно. — «Ти віддаєш частину життєвої сили. Ти помреш».

— Я і так помру, якщо не зможу тебе врятувати, — тремтячим голосом відповіла йому.

Куточок його губ ледь помітно піднявся вгору.

«Але тоді я помру перший, Ангелятко».

Він помовчав, а потім знов подумки звернувся до мене:

«Віднеси мене в коло і проведи ритуал, поки я ще живий».

Ейден хотів, щоб я принесла його в жертву і отримала другі половинки наших душ та демонічну силу. Він хотів, щоб я вижила, а його смерть не була марною.

— Дурень, — надламано відпоповіла йому. — Ти не можеш померти, доки не побачиш усі щасливі сторони життя.

Біля мене з нізвідки матеріалізувався Лорд. Точніше Форд, як називав його Ейден.

Пес теж ледве стояв на ногах. Він помітно схуд. Його шерсть вже не виглядала такою м'якою та блискучою. Величний Лорд тепер нагадував бідного волоцюгу, змученого голодом та хворобою. Ейден говорив, що його сила підтримує життєдіяльність Форда. Це пояснювало його виснажений вигляд.

Тепер він також міг померти.

Помічник Ейдена з тугою глянув на свого господаря, потім уперся носом в його руку і заскулив. У цьому звуку відображалися відданість і шалений смуток. Закривавлені пальці Ейдена здригнулися. Вони легенько погладили брудну вовну. У потоці його емоцій спалахнули жаль та вдячність. Пес заскулив ще сильніше. Між ними двома відбувалася німа розмова.

Форд відсторонився від свого господаря, повернувся до мене і уперся головою в моє стегно. Потім підняв голову і глянув на мене своїми до нереальності розумними очима. Він нічого не говорив, але я розуміла все, що пес хотів мені сказати. Це було не описати словами, але я ніби читала думки Форда по очах. Дивилась на нього і відчувала все, що той хотів сказати. Все моє нутро кричало, що він прощається зі мною та просить подбати про Ейдена.

Ми зрозуміли один одного, а потім він просто розчинився. Перетворився на темний клубок тіней, які наступної миті увійшли в мої груди. Це було як крижаний душ у пустелі чи друге дихання на сотому кілометрі.

У моє тіло влився новий потік сили.

Демонічної сили.

Затятої, могутньої.

Жар пройшовся по тілу. Лава завирувала в крові. Сила протікала по жилах і вимагала випустити її.

Я зробила це. Направила у свого вансу.

Рештки ангельської сили змішалася з демонічною. Вони злилися докупи, утворюючи щось нове і могутнє.

Поривчастий вітер і непідвладне полум'я. Свіже повітря та норовливий вогонь. Єдине ціле.

Нова сила завирувала в тілі Ейдена. Від нього йшло сіре свічення. Енергія переповнювала його. Я спрямувала її в рану. Вона стала затягуватися, а потім і зовсім загоїлася.

Кров більше не текла, але Ейден, як і раніше, виглядав блідим. Полегшено видихнула, обхопила його обличчя закривавленими руками і притулилася до чола. Міцно заплющила очі і надтріснутим голосом прошепотіла:

— Ти будеш жити. Будеш.

Сльоза полегшення впала на шкіру Ейдена. Він мовчки лежав із закритими віками. Тільки його груди продовжували ледь помітно підніматися та опускатися.

Біль демона вщух, але тепер на його місці були скорбота і гіркий присмак втрати. Найогидніший з усіх.

Ейден сумував за Фордом. Заради порятунку господаря пес, як справжній шляхетний Лорд, віддав усю демонічну силу, яка забезпечувала його життя.

Збоку пролунав крик Адама:

— Мікейла!

Я відсторонилася від свого демона і обернулася на його голос. Він підбіг до новенької вартової, схилився над нею і притис до грудей. Його обличчя спотворилося від болю. По щоках текли скупі сльози. Він перевів погляд на демона, який до цього був із Мікейлою.

— Ти ще живий, — вражено вимовив вартовий. — Тоді може вона...

У його очах спалахнула надія, але вона згасла після наступних слів:

— Ні. Вона померла. Я більше її не відчуваю. — Демон відповз на кілька метрів від них, запустив руки у волосся і шоковано промовив: — Вона померла. Але я живий. Живий.

Адам міцніше притиснув до себе тіло Міки, уперся головою в її шию і почав шепотіти:

— Вибач мені, вибач.

Його плечі здригалися, але я не чула звуки плачу. То були тихі сльози втрати.

Мої повіки поважчали. Я більше не могла дивитись на них. Вертикальне положення стало надто складним для мене, а тіло здавалося важким. Заплющила очі і знесилено впала біля Ейдена.