Розділ 25.4

За грюканням дверей, ричанням мотора і биттям сердець я могла припустити, що мене запихнули в той же бус і з тією ж охоронною. Ми їхали в тиші близько двох годин, а може, й менше. Секунди тяглися, як годинник. Хвилини здавалися вічністю. Якоїсь миті дорога стала нерівною. Мене постійно підкидало на сидінні. Я жила біля лісу, тому могла сміливо припустити, що ми почали їхати ґрунтовою дорогою.

Коли машина почала сповільнюватися, я всім нутром відчула Ейдена. Він був не більше, ніж за п'ятдесят метрів від мене. Мене скрутив ураган його емоцій: страх, хвилювання, гнів. Потім вони різко змінилися полегшенням, і знову спалахнув гнів.

«Пробач. Я мусила», — подумки звернулася до нього. Але він мені не відповів. Можливо, ми надто далеко були один від одного.

Машина зупинилася. У мене шалено билося серце, але тепер через майбутню зустріч з Ейденом. Нервові закінчення нагадували оголені дроти.

Я боялася глянути у вічі свого ванси. А найгірше було те, що він потрапив до рук Габріеля. Тепер він міг зробити з нами те, що планував. Якщо він зібрався б провести ритуал, то хтось із нас з Ейденом помер би. А в гіршому випадку смерть чекала на нас двох.

«Це через мене він тут. Це я його підвела. Я позбавила його шансу на щасливе життя».

Але інакше вчинити не могла. Якби був хоч найменший шанс на порятунок Хенка, я б скористалася ним знову. До того ж сподівалася, що мені вдасться переграти Габріеля, але глибоко помилялася в цьому. І зараз настав час розплати.

Відчула, що тепер дистанція між мною та моїм вансою скоротилася до десятка метрів.

«Пробач мені, але я мала прийти», — знову звернулася до нього.

По новим хвилям роздратування припускала, що він почув мене.

«У них Хенк. Я не могла і не можу його кинути», — відразу повідомила найголовнішу інформацію. — «Сподівалася, що Форд передасть тобі моє послання і ви з вартовими зможете відстежити мене за сигналом телефону, але його забрали у мене».

Він мовчав.

«Скажи щось».

Мовчання було гірше за будь-які прояви агресії. Мені треба було почути від нього бодай одне слово.

І я це отримала.

«Ти обіцяла не робити дурниць, а самостійно прийти до рук Габріеля це і є дурниця!» — люто прогриміло у свідомості. Я навіть похитнулася від несподіванки. Його слова нагадували удар батога.

«Вони тримають Хенка. У тебе є щось чи хтось, кому ти зобов'язаний усім? Заради кого ти готовий піти на все? Уяви, що в тебе з'явився вибір: або він миттєво вмирає, або ти робиш усе можливе, щоб урятувати його. Щоб ти вибрав?»

Мене підвели до Ейдена на близьку відстань — трохи більше кількох метрів.

«Раніше не було. Але тепер я розумію, який це геморой», — сухо відповів він.

Його слова, немов кігті, вчепилися в серце і вспороли його.

Це було свого роду зізнанням.

«Ангелятко… припини. Я не можу зараз переносити твій жаль і біль», — у його голосі почулось благання. Моє серце здригнулось. 

Відчула і його біль. Зовсім слабкий, але відчутний. Від цього мені стало ще гірше.

«Хейлі…» — майже простогнав він. Його голос звучав болісно. — «Не думай ні про що погане. Твої емоції відволікають мене. Я повинен бути зібраним. Ми виберемося звідси і тоді поговоримо про все. Зараз не час. Тільки довірся мені».

Його злість трохи стихла. Тепер лідируюче місце зайняла рішучість.

З мене стягнули пов'язку. Я проморгалася і побачила перед собою Ейдена.

Мене наче вдарили під дих. Серце стислося і завмерло.

Жаль, вина, страх накрили мене суцільною хвилею, проникли під шкіру, обпалили нутрощі і скрутили їх в один вузол.

Ейден лежав на землі в центрі кола. Біля його голови лежала кам’яна чаша. З його рук та ніг стирчали кілки з цаніту. З них стікала кров.

— Вражена? — холодно запитав Габріель. Він стояв біля Ейдена. — Ви помінялися ролями. Ти маєш подякувати мені.