Розділ 25.2

— У мене сьогодні вдалий день, — задоволеним тоном промовив той, що сидів праворуч від мене. — Дивіться якийсь улов.

Мою шию обпалило чуже дихання. Від страху і огиди по тілу пройшлося тремтіння. Я відскочила від демона, але потрапила до рук іншого.

— Ти правий. Ця сучка якраз вчасно потрапила нам до рук.

Його огидні долоні ковзнули по моїй спині та животі. Мене мало не занудило від цих дотиків. Холодок пройшовся хребтом.

— Прибери руки! — крикнула я, потім смикнулася вперед і впала на коліна.

У бусі не було куди тікати. Я могла лише переміститися на вулицю, але тоді міг постраждати Хенк. Дозволяти демонам лапати себе теж не могла. Мені залишалося лише чинити опір.

— Вона вже на коліна перед нами постає, — заржав один із демонів. — Швидка стерва. Ану йди сюди…

Той, що сидів навпроти, схопив мене за кайданки і потяг на себе. Я зіткнулася з його грудьми. Він схопив мене за сідниці і стиснув їх. Я спробувала відбитися від нього ліктями. Смикалася, штовхала ногами, а він продовжував реготати. Руки не допомагали мені: через дотик до цаніту вони геть ослабли.

У мені прокинулась паніка. Вона підштовхувала мене до активніших дій. Я нагадала собі, що в мене є трішки ангельської сили. Якщо у мене не виходило вибратися з рук демона за допомогою грубої сили, треба було використовувати інші способи. Змусила себе забути про брудні пальці демона на своєму тілі і зосередитися на навколишньому просторі та повітрі. Він блукав всюди. Я відчула його, стала його частиною і направила до демона. І хоча цаніт послаблював мою ангельську силу, потік повітря відштовхнув мене назад, а кривдника втиснув у стіну. Машину похитнуло. З боку водія почулася нецензурна лексика, потім постукав до нас і крикнув:

— Що там у вас, до бісової матері, відбувається?!

Мене за руки підхопили два демони і посадили на колишнє місце.

— Ще раз зробиш щось подібне, сучка, і твій дружок поплатитися за це, — процідив один із них, схопивши мене за шию.

— Все нормально! Їдь далі! — крикнув хтось водієві.

Мене відпустили і більше не чіпали. Це здалося мені дивним. Я не була така дурна, щоб думати, що вони злякалися мене.

Решту шляху ми поїхали у тиші. Лише один раз хтось відчинив двері і тут же їх зачинив.

Хвилини йшли, і в якийсь момент я втратила відчуття часу. Коли машина зупинилася, мене витягли надвір. Вітер торкнувся волосся, потім різко стих. Очевидно, ми увійшли до будівлі. У ньому зависла та сама темна і давляча енергетика, яку я відчувала в присутності Габріеля минулого разу. Знала — він тут.

Із мене стягнули пов'язку і штовхнули у спину. Очі швидко звикли до світла і сфокусувалися на чоловікові, що сидів у кріслі перед мною.

Гострі вилиці, широкий лоб, легка щетина, примружені очі, зібране в пучок русе волосся.

— Ти мене розчарувала, Хейлі, — промовив низький чоловічий голос.

Я озирнулася. Мене притягли до будинку з дерева. Кімната була простора. Крім мене і Габріеля, тут було десять демонів: п'ятеро за його спиною, двоє при вході в кімнату і ще троє позаду мене. Вікна були зачинені жалюзями, але навіть крізь них пробивалося світло. Це означало, що надворі ще був день. Швидше за все, ми їхали близько п'яти годин.

— Я думав, ти розумніша за свого вансу, але помилявся, — продовжив говорити занепалий. — І за це заплатить твій батько.

Ріко перевела на нього погляд. Серце стислося з переляку.

— Я прийшла сюди! Він тобі більше не потрібний! Відпусти його! — схвильовано вимагала я.

— Але ти вирішила мене обдурити. Ви з твоїм вансою робите одні й самі помилки.

— Про що ти? Я прийшла сюди добровільно, тепер відпусти Хенка!

— Ти прийшла до нас і взяла з  собою телефон, через який я передав тобі послання, — кивнув Габріель. — От цікаво, а що ти записувала в своєму телефоні, перед тим як викинути його у смітник? І де ж він зараз?  — задумливо спитав цей покидьок і відповів: — Ах так, у твого ванси. 

Моє серце завмерло, а потім забилося з потрійною швидкістю.

«Як він зрозумів? Мене розкрили? Мій план провалився? Вони дізнались про повідомлення? Де телефон?»

Я запхала його в задню кишеню, тому що більше ніде не залишилося місць, але зараз не відчувала його там.

«Демони».

Вони спеціально почали чіплятися до мене в бусі, щоб обшукати. А я легко на це купилася. Ось навіщо вони відчиняли двері під час їзди. Щоб викинути телефон.

— Ти думала, ми не стежитимемо за демоном і тобою? Не побачимо всі твої дії через вікно? Тобі варто було бути більш обачною. Мої піддані доповіли, що твій любий ванса негайно прилетів до місця, де ти отримала послання, і насамперед кинувся до туалету. І це після того, як ти щось написала в своєму телефоні. Дивно, правда? От і я подумав, що щось тут не так. 

Він підвівся, повільно підійшов до мене і сів навпочіпки. Наші очі опинилися на одному рівні. У його я бачила порожнечу, холодність та жорстокість.

— Не варто було йти проти мене. Тепер дивись, як твій батько витиме від болю.