Розділ 23.5

— Ти був її наставником? — озвучила свою здогадку.

Вартовий кивнув головою.

— Я й не думала, що ти був чиїмось наставником, — пробурмотіла собі. — Це багато пояснює.

Адам завжди був уважним і терплячим до мене. Він, немов дбайливий старший брат, слухав, підтримував, наставляв, навчав і допомагав у важкі хвилини.

— Так, Адам — найкращий наставник.

— Ти кажеш це вже вдруге, — зауважив він.

— І що? Якщо це правда, то я повторюватиму це знову і знову. До речі, з тебе полуничне морозиво за те, що довго не дзвонив мені, — заявила дівчина і підморгнула йому.

— Я вже й забув, якою настирною ти можеш бути.

— Я просто зобов'язана тобі про це нагадати!

Адам тихо засміявся.

— Ти зовсім не змінилася. Як була дитиною, так і залишилася.

— Ей, взагалі перед тобою сидить ідеальний хранитель. — Вона поправила волосся і розправила плечі. — Щоправда, цей статус уже змінився.

— В якому плані? — Насторожився він.

Вона обернулася до нього і урочисто промовила:

— Привітай нову вартову!

На його обличчі з'явилися зморшки.

— Ти пройшла підготовку та склала іспит?

— Ідеально склала. — Колишня хранителька самовдоволено посміхнулася. — Тепер я у вашому строю.

Її очі горіли від радості, а ось Адама ця новина не надто втішила.

— Ти розумієш, що це небезпечно? Усвідомлюєш можливі ризики?

— Так, — її голос був переповнений впевненістю. — І не варто читати мені лекцію про те, наскільки це небезпечно.

— Я турбуюся про тебе. Вартові часто ризикують власним життям.

— Ти ж сам був хранителем, але вирішив стати вартовим. Тож не треба мене відмовляти. Потяг пішов.

— Ніколи не міг зрозуміти, звідки стільки нахабства і самовпевненості в сейканді з чистою душею, — зітхнув він.

— Я просто диво.

Вона вщипнула його за щоку.

— І не треба робити такий похмурий вираз обличчя. Ти ж любиш мене.

Він приречено похитав головою.

— Варто було суворіше тебе виховувати. Я тобі забагато дозволяв.

— Ні, — дівчина заперечливо похитала головою і з задоволеною усмішкою на обличчі повторила свою улюблену фразу: — Ти найкращий наставник! Хто ж ще купуватиме морозиво?

Я з цікавістю спостерігала за їхньою розмовою, а усмішка не сходила з мого обличчя. Вони були надто кумедними та милими.

— Як тебе звати? — запитала дівчину.

Вона обернулася до мене і з прищуром піддалася вперед.

— Спершу скажи мені своє ім'я.

— Хейлі.

— Мікейла. Але можна просто Міка.

Вона простягла мені руку, і я потиснула її.

Після того, як Міка з'їла морозиво, ми розійшлися. На прощання вона міцно обійняла Адама і наказала дзвонити їй частіше, а не раз на кілька років. Ми з вартовим вже збиралися виходити із закладу, але в мене позапланово розстебнулося боді. Попросила Адама почекати на мене, а сама попрямувала до вбиральні. Вартовий вирішив не ризикувати і пішов за мною аж до її входу. Там залишився чекати.

Я швидко ковзнула в кабінку, застебнула боді і вийшла. Коли зазирнула в дзеркало, що знаходилось над раковиною, завмерла. При виході в люди я трохи змінювала свою зовнішність, але звикнути до цих перетворень ніяк не могла, хоча основні риси обличчя залишалися незмінними. На мене дивилася висока шатенка середнього віку з довгим волоссям.

У ній незвичним було все: бронзовий відтінок кольору шкіри, зморшки на лобі, тонкі губи. Майже інша людина.

Двері в вбиральню відчинилися. Сюди увійшла та сама миловидна жінка, яка сиділа за столиком разом із божественною істотою. Хоч вона трималася впевнено, але всередині відчувала хвилювання. Я розцінила це як поганий знак. Мене заспокоювала думка, що Адам стояв за дверима, а людина не зможе вбити мене. Ввімкнула кран і почала мити руки, ніби нічого не помітила. Струмінь води бився об раковину.