Розділ 22.2

Я розплющила очі і по-новому оглянула кімнату. Тепер через її стіну можна було розглянути Деріленд. Створювалося таке враження, ніби ми з вікна двадцятого поверху спостерігаємо за містом.

— Як? — тільки й запитала в нього, вириваючись з рук демона і підходячи ближче до місця, де ще кілька хвилин була звичайна стіна, а зараз відкривається панорамний вид на вулиці Деріленда. — Ми ж під землею.

— Справа техніки, — спокійно відповів Ейден. Зараз він відчував задоволення та насолоду. — Ці стіни щось подібне до величезного екрану, через який у реальному часі транслюється все, що відбувається зверху.

Я захоплено дивилася, як унизу проїжджали машини, а люди йшли по тротуару. Все було так реалістично, що мені справді здавалося, ніби ми знаходимося на хмарочосі, а не під землею. Атмосфера у кімнаті також перестала тиснути. Тепер почувала себе не закопаним у землю кротом, а птахом у небі.

— Це чарівно, — прошепотіла я, проводячи пальцем по екрану.

Тепер самовдоволення Ейдена збільшилося у кілька разів. Він підійшов до мене, обійняв зі спини і поклав голову на плече.

— І багато в тебе таких сховищ?

В його обіймах було так добре. Вони діяли на мене як заспокійливе. Допомагали розслабитися та привести думки до ладу.

— Це єдиний у нормальному стані.

— Навіть пилу немає, — з усмішкою помітила я, згадавши якою брудною була його таємна кімната під покинутим складом у лісі.

— Звичайно, ні. Тут тільки нещодавно усе облаштували.

— А як ти сюди проніс всі меблі? — Я повернула до нього обличчя. — Тут немає дверей. І як вийти звідси, якщо ти не можеш переміститися назовні?

— Зараз дверей немає, але раніше були, — він поцілував мою шию.

— Куди ти їх дів?

— Вибив та забетонував. Точніше не я, а люди, які тут усім займались.

— Навіщо? 

— Тоді люди знали б, що тут щось є. Немає входу, немає й сховища. Це місце мусить залишитися в таємниці. Лише ми зможемо його знайти.

— Тут є звичайний вихід?

— Під ліжком є люк. Там сходи і ще один люк, який веде назовні.

Ейден явно не планував бачити тут людей.

— Одяг у шафі. Я забрав твої речі з квартири вартових.

— Вони так легко мене відпустили? — здивувалася я.

Ейден міцніше стиснув мене.

— Після твого поранення я домовився із вартовими і взяв увесь захист на себе як Правитель Пекла. Тепер ти моя турбота. Можна порушити твої особисті кордони?

Я усміхнулась і кивнула.

Після цього він нахилився до мене, а моє серце зробило кульбіт. Поцілунок був м'яким, але не менш пристрасним та чуттєвим. Ми знову тонули один в одному.

— Коли ти встиг тут усе так облаштувати? 

— Основу для цього місця я зробив ще давно. Залишалось лише все тут облаштувати. Поки ти набиралася сили, я найняв людей цим зайнятись. — Він уперся своїм чолом у моє.

— Навіщо стільки мороки? Можна було б просто купити ліжко та шафу. Ми тут тимчасово. Поки Беліала не зловлять.

— Побачимо, — розпливчасто відповів Ейден. Я вихопила в його емоціях дискомфорт. Це стало для мене несподіванкою. Здавалося, він просто не може такого відчувати.

— Що означає «побачимо»? — Я трохи відсторонилася від демона, щоб подивитися у його очі. — Навіщо ти тут усе так облаштував?

Він відвів погляд і зам'явся. Таким я бачила його вперше. Не знала, чи тішила мене така його поведінка чи лякала.

— Ейден, не мовчи, — попросила, повертаючи його обличчя до себе.

— Я хотів, щоб тобі тут було комфортно, — неохоче видихнув він. — Щоб тобі сподобалося тут жити.

— Ми ж тут ненадовго.

— Так, але… Я хочу, щоб ти жила тут зі мною навіть після того, як вартові зловлять Беліала.

Я не знала, що сказати. Його слова здивували мене і торкнулися глибини душі.

Він хотів жити разом.

Жити. Зі мною.

Я була впевнена, що Ейден говорив щиро, хоч йому це давалося нелегко. Він справді хотів цього і побоювався моєї відмови.

Життя з Ейденом погано уявляла, особливо з урахуванням того, що архи не мали дізнатися про наші відносини. Зараз ми були разом під приводом захисту, але це не могло довго тривати. І у кожного з нас були свої обов'язки. Але сама ідея про життя разом мені сподобалася.

— Ейден, — почала я, але він мене перебив.

— Не кажи мені відповіді. — Ще більше напружився він. Я вловила його прикрість. — У тебе ще буде багато часу, щоб подумати.

Мабуть, він не правильно сприйняв жаль та сумнів у моїх емоціях.

— Ейден, я не знаю, як складуться обставини, тож не можу загадувати на майбутнє. Ти сам мусиш розуміти, в якому становищі ми знаходимося. Але знай, я хотіла б спробувати жити разом з тобою.

Він помітно розслабився, усміхнувся, пригорнув мене до себе і міцно притис до грудей.