Розділ 19.3

Автор

Сонце давно зайшло за обрій, а ніч опустилася на землю. Недоторканий людством куточок планети, який до цього насолоджувався своїм усамітненням, зараз був змушений приймати непроханих гостей. Тропічні дерева приховували вхід у печеру, біля якого стояла жінка з довгим попелястим волоссям і сірими очима.

Вона вже кілька днів шукала одного демона, за яким полював весь світ. Тільки ніхто, крім неї, не знав, де знаходилося їхнє спільне таємне місце. У ньому вони зустрічалися ще до початку Небесної війни, але про такі сховища важко забути.

Жінка зайшла до печери. Десь далеко краплі води розбивались об кам'яну поверхню. Вона йшла вглиб, доки не натрапила на силует чоловіка. Він стояв біля водної гладі, яка була прихована від світу у глибині печери.

— Не думав, що ти шукатимеш мене, — прогримів злий голос. — За тобою хоч ніхто не стежив?

— Ні, — відповіла жінка і з хвилюванням у голосі промовила: — Нам треба здатися, Бел.

Жінка піддалася вперед.

— Ми наробили стільки помилок… — Її очі зволожилися, а голос затремтів. — Ми маємо все виправити! Ми повинні понести покарання за свої гріхи, очиститися перед Творцем, попросити прощення!

По щоках жінки покотилися сльозами. Вона підійшла до спини демона.

— Тебе теж вигнали. Рано чи пізно вартові схоплять тебе, так давай самі здамося їм, визнаємо провину! Творець, пробач нас, — благала вона, подивившись угору. — Це все було помилкою. Даремно я тебе послухала, не треба було тоді приховувати те немовля від архів.

Вона схлипнула.

— Все було б інакше. Я б понесла покарання, а потім продовжила б служити Творцю…

— Ти ось так просто занапастиш своє життя? — подав голос демон, не повертаючись до неї.

— Я... я... так правильно, — крізь сльози промовила вона. — Я не можу нести таку ношу, почуття провини поглинає мене.

— Навіщо ти прийшла до мене? — демон питав сухо.

Жінка на мить замовкла і проковтнула.

— Я хочу, щоб ти здався разом зі мною. Удвох не так страшно.

Вона завмерла в очікуванні відповіді. Жінка припускала будь-що, але тільки не сміх з його боку. Саме так відреагував демон.

Її пробрало тремтіння. Було щось потаємне і темне у цьому сміху. Жінка зробила крок назад, а наступного моменту демон різко обернувся і встромив клинок у її груди.

Клинок із цаніту.

Жінка недовірливо дивилася на нього. Вона не очікувала, що демон на неї нападе. Тільки не її єдиний друг, яким вона вважала його до цього моменту.

— Ти завжди була дурепою, Амеліє, — глузливо промовив демон.

— Ти... як ти... міг, — вимовила вона тремтячими губами.

— Ще як міг. Ти завжди була слабкою, жалюгідною, боягузливою ганчіркою, — роздратовано заявив демон. — Не уявляєш, як мені хотілося зламати твою шию щоразу, коли ти починала ревіти. Раніше від тебе хоч користь була. А зараз тебе навіть до людей не допустять. Більше ніяк. З тебе нічого взяти. Ще й наважилася запропонувати мені здатися. Дурниця!

Жінка відчувала, як ангельська сила покидала її, тіло слабшало, а біль розривав серце. Вона знала, що це її кінець і шалено боялася. Не смерті, а того, що буде за нею. Божественні істоти після смерті не потрапляли до Раю чи Пекла. Їхня сутність поверталася до Творця, а потім назавжди розчинялася в ньому. Цієї зустрічі вона боялася найбільше.

Того, що не встигла розкаятись перед нею.

Демон залишався абсолютно холоднокровним, коли тіло жінки обм'якло і вона з гуркотом впала на кам'яну підлогу печери. Він навіть не спромігся притримати її. Йому було начхати.