Розділ 17.4

— У мене багато питання, — прошепотіла, відсторонившись. Демон потягнувся за мною, але я заперечливо похитала головою. — Спочатку хочу знати всю правду про тебе. Всю.

Ці слова адресувалися не лише йому, а й мені. Я постійно забувалася поруч із ним, але так не могло продовжуватися. Якщо хотіла побудувати хоч щось на кшталт стосунків, то повинна була знати, з чим маю справу. Між нами не могло бути таємниць та недомовленості.

Ейден, мабуть, відчув мій настрій. Його руки перемістились на мої стегна.

— Давай. Запитуй.

Я хотіла так багато дізнатися, але перше питання саме вирвалося з мене:

— Хто ти?

— Демон.

— Це не повна відповідь.

— А ти правильно запитай.

— Ейден, — важко зітхнула. — Я не збираюся грати з тобою.

— Ти маєш навчитися спілкуватися з демонами, — посміхнувся він. — Я тебе треную.

— Ейден, — твердіше повторила я. — Мені зараз потрібна правда, а не тренування.

— Гаразд, Ангелятко. — Кути його губ піднялись вверх. — Тільки пообіцяй, що про мож походження ти нікому не розповіси, крім архів і Кендри. Вони й так у курсі.

— Обіцяю, — кивнула і спитала: — Клятву крові треба вимовляти?

Ейден скривився.

— Я тебе під цю хрінь ніколи не підпишу.

— Чому?

— Тому що клятва крові, яку приносять Правителю Пекла, автоматично робить тебе його рабом. Завдяки перстню будь-хто, хто ним володітиме, зможе викликати до себе того, хто дав клятву. Також він може будь-якої миті і навіть на відстані відправити його в Пекло.

Я перевела погляд на руку демона, яка лежала на моєму стегні. На ній була абсолютно чорний перстень з товстим обідком і величезним каменем такого ж кольору. Зараз у ньому виднілися ледь помітні язики полум'я. Вони з'являлися і зникали, наче міраж. Це приваблювало, але при цьому вселяло жах.

Чарівне видовище.

— Тепер розкажи про себе від самого народження, — знову звернулася до Ейдена. — Я хочу знати про тебе все.

— Ти знаєш, що кожному сейканду призначається наставник. — Демон задумливо дивився на свої пальці, які круговими рухами погладжували мою шкіру біля краю футболки. — Для мене архи обрали Беліала.

Його скривились від іронічної посмішки.

— Сподівалися, що він виховає гідного наступника, який буде обізнаний з усіма справами Нижнього світу і зможе вірно служити «великому» Творцю. — Він хмикнув. — Ідіоти. Беліал ненавидів мене і робив все, щоб моє життя стало гіршим за Пекло. Він би ніколи добровільно не віддав мені своє місце. Дуже дорожив теплим містечком та владою. Коли мене тільки до нього доставили, цей виродок віддав мене в руки Кендри. Спихнув, як щось непотрібне, щоб вона за мною доглядала, доки я не здобуду повну демонічну силу. Знаєш, — посміхнувся демон, — а це найкраще, що він зробив для мене. Кендра не вміла виховувати дітей, була грубою, різкою, ненавиділа доглядати немовля, але вона ніколи мене не підставляла, не намагалася знущатись чи шкодити мені. Робила все необхідне, щоб мені жилося не так фігово. Після того, як я розкрив силу, Беліал звалив на неї моє навчання. Вона сильна, розумна, відповідальна демониця і була варта більшого, але її змусили возитися з дрібним шмаркачем.

Говорячи про неї, демон відчував повагу та вдячність.

— Уявляю, як її це дратувало. Але на мені вона ніколи не зривала своє роздратування чи агресію.

— Вона говорила про тебе, як про дуже близьку людину, — пригадала я. — З якоюсь тільки зрозумілою їй турботою. Завдяки їй ми витягли тебе з Пекла. Вона прийшла до нас, коли дізналася, що ми шукаємо демона на ім'я Ейден. Вимагала, щоб ми перестали розпитувати про тебе інших демонів. Саме Кендра дізналася про твоє місцезнаходження і направила нас у потрібний бік. Якби їй було на тебе начхати, вона б не стала цього робити.

— Вона виховала мене. І навіть після того, як я повністю навчився керувати демонічною силою, при необхідності допомагала мені, а я їй у відповідь.

— Вона стала твоїм другом? — з цікавістю запитала я.

— У мене немає друзів, — пирхнув Ейден. — Але з усіх демонів вона викликає найбільшу довіру. Хоча ти ніколи не можеш повністю довіряти комусь.

— Ти розповів їй про своє сховище, — зауважила я.

— Так, і в результаті там опинилися вартові.

— І я.

— І ти, — куточки Ейденових губ піднялися вгору. Він потягнувся до мене, залишив легкий поцілунок на шиї, потім прикусив вухо і задоволено відкинувся на ліжко. — І це єдина причина, через яку вона досі спокійно існує.

— А щоб ти зробив їй? — напружилася я. Не те щоб Кендра викликала в мені особливу симпатію, але вона допомагала нам і дбала про Ейдена.

— Все залежить від того, кому і навіщо вона злила б інформацію. — Він знизав плечима, а потім усміхнувся. — Не бійся ти так. Вбивати її я б точно не став. Якраз навпаки. Велика ймовірність, що колись вона відправить мене в світ загублених душ.

Він посерйознішав і пильно на мене подивився.

— Але я не пробачаю зрад.