Розділ 13.3

— Я... він... — захлинаючись у сльозах і заїкаючись, вона намагалася щось сказати, — після того, що трапилося в лікарні, я не знала, що робити і побігла до нього за порадою. Він… ми… ми раніше дружили до Небесної війни. Я… хотіла зізнатися архангелам і все виправити, але він сказав, що я вчинила правильно. Він казав, що так буде краще. Творець, я зробила стільки помилок.

Жінка заридала ще сильніше і почала махати головою.

— Ні, ні, це моя вина. Я слабка та дурна. Потрібно у всьому зізнатися, все розповісти.

Вона завмерла і подивилася на мене.

— Ти вб'єш мене? — з побоюванням спитала мене, а потім закричала: — Прошу, не вбивай! Я маю у всьому зізнатися архангелам! Я маю спокутувати провину! Відпусти мене, і я їм все розповім.

Я не вірила їй, тож не збиралася відпускати, але також не знала, що з нею робити далі.

— Відпусти! Я їм все маю розповісти! — закричала вона і почала вириватися з моєї хватки.

Від її рухів по тілу пройшовся ще один гострий спалах болю. На мить руки ослабли. Дівчина скористалася моментом та вирвала долоні. Вона відштовхнула мене, повернулася до мене спиною і спробувала підвестися, щоб втекти, але я знову накинулася на неї. Схопила за плечі і спробувала знову притиснути до землі. Вона чинила опір, а потім різко обернулася до мене.

Пальці розтулилися, очі широко розплющились, а я відсахнулася назад. Тепер тіло горіло від болю, наче у венах замість крові текла лава. Опустила погляд і побачила в центрі грудей другий клинок. Впала спиною на землю і почала ковтати повітря.

— Вибач, вибач! — благала дівчина. — Я випадково, я не хотіла!

Вона схилилася наді мною і з панікою глянула на мою рану.

— Ні, ні, не вмирай. — Її руки потяглися до мене, і тут же нерішуче відсахнулися, ніби боялися завдати ще більшої шкоди. — Вибач, вибач. Я не хотіла.

Дівчина обережно витягла клинок із грудей. Я ще більше округлила очі. Тіло заціпеніло від болю. Лід і лава переплелися разом і поширилися по мені, беручи під контроль кожну частинку. Не відчувала нічого, окрім дикого болю. Він став мною, а я ним. Були тільки ми й зірки у небі, а весь світ зник. Не розуміла, що зі мною. Чи не усвідомлювала, що відбувається. Просто дивилася прямо перед собою і навіть не могла вдихнути.

— Ти зараз зцілишся. Зцілишся, — бурмотіла дівчина, панікуючи. Вона в розпачі схопилася за голову, потім різко повернулася убік і злякано завмерла. Щось привернуло її увагу.

— Хтось іде, — з жахом пробурмотіла вона, відходячи назад. Подивилася на мене, в глиб лісу, потім знову на мене. У її очах відображались сумніви.

З дерев вистрибнув величезний вовк чи пес. Я неясно розуміла те, що відбувалося, але він здався мені знайомим. Сильне тіло, червоні очі, здорові лапи, гострі ікла і величезна щелепа, з якої стікала слина. Тварина з диким гарчанням кинулася на дівчину, але вона в останній момент встигла злетіти в небо. Пес загарчав так сильно, що його, можливо, чули навіть у сусідніх містах.

— Я зізнаюся архангелам! А ти зцілишся! — долинув до мене зляканий жіночий голос, а після цього я залишилася сама з чудовиськом.

Він навис наді мною. Його морда схилилася до мене. Гаряче дихання обпалило шкіру, а слина капала на руку та шию. Його ніздрі люто роздмухувалися, а сам він здавався більше за мене вдвічі. Паща легко могла відкусити мою голову.

Звір загарчав, а я заплющила очі, однією кривавою рукою стиснула медальйон і приготувалася до смерті. Для всіх я і так була мертвою, тож помирати мені було не страшно. Єдине, що не давало мені спокою, це думки про демона.

«Пробач мені, Ейдене. Я підвела тебе. Моя нерозсудливість уб'є тебе, а ти ще так і не пізнав щастя».