Розділ 13.1

Пекучий біль поширювався по тілу, розривав нутрощі і вивертав м'язи. Думки хаотично забігали у голові. Я злякано дивилася на рану і ковтала повітря. Все це здавалося нереальним, витвором уяви чи поганим сном. Мені не вірилося, що з мого живота насправді стирчав клинок, а з рани витікала кров.

За кілька метрів від мене приземлився ангел. Платинове довге волосся, величезні білі крила, сірі очі та біла шкіра. У її руках був чорний меч, а по щоках скочувалися сльози.

— Пробач, — захлинаючись, сказала вона. — Я не хочу цього робити, але не маю вибору.

Ангел, що нагадував жінку, повільно підходив до мене, його обличчя виражало нерішучість, а в очах відображались жаль і розгубленість.

— Хто ти? — прошепотіла, стискаючи клинок руками. Здоровий глузд кричав мені, що треба вставати і захищатися, інакше помру, а разом зі мною і Ейден. Усвідомлення того, що я відповідаю відразу за два життя ринуло на мене холодною хвилею.

— Я не хотіла, щоб так все сталось, — ридаючи, продовжувала жінка в ангельському вигляді. Вона говорила швидко, ковтаючи слова. — Це все випадковість… випадковість. Я… я не хотіла цього. Якби не той випадок, цього не було б.

Насамперед мені варто було позбутися цаніту в тілі. Він зупиняв регенерацію та послаблював ангельську силу. Я схопилася двома руками за клинок, заплющила очі, зібралася з духом і різко витягла з себе.

В очах замерехтіло.

Я відкрила рота, але не змогла видати ні звуку. Мене на мить паралізував новий спалах болю. Коли знову змогла рухатися, тремтячими руками вчепилася в клинок.

— Який випадок? — запитала слабким голосом. У мене було багато ворогів, але не очікувала, що одним із них виявиться цей заплаканий ангел. Не могла зрозуміти, що я їй такого зробила, що вона вирішила мене вбити. — Чому ти це робиш?

— То була випадковість, — ніби не чуючи мене, продовжувала вона. — Я не думала, що твоя мати побачить мене. Вона спала. Я була впевнена у цьому. Все вийшло випадково.

При слові «мати» я заціпеніла. Мозок відмовлявся приймати почуті слова.

— До чого тут моя мати? — незрозуміло перепитала у неї.

— Вона прокинулася, коли я тебе забирала. Я не думала, що все так буде. Вона сама винна. Побачила мене і злякалася. Я не винна, — дівчина почала відчайдушно хитати головою. — Це все само сталося. У неї зупинилося серце. Я… я нічого не робила. І той чоловік увійшов невчасно. Він відібрав тебе в мене, не хотів віддавати. Я не знала, що робити. Таке було вперше. Я злякалася, занервувала, розумієш? Стерла його спогади і втекла.

Під час розповіді вона махала руками і заливалася сльозами. Її слова були нечіткими, але усвідомлення потроху почало доходити до мене. Я вдивлялась у сірі очі, невиразні риси обличчя і побачила в них щось знайоме. Колись вони з таким же переляком дивилися на мене.

Мене немов струмом пробило, а в голові спалахнули картинки з лікарняної палати. Біла стеля, чужі білі руки з кігтями, обличчя жінки з білою шкірою і волоссям, а потім крик матері, часті зітхання і тиша.

Моя мати померла через неї. Її серце не витримало потрясіння від виду ангела.

Всередині все похололо. З глибин душі починала підніматися невластива мені лють.

______________________

14 лютого — це не тільки День закоханих, але й Міжнародний день дарування книг ❤️ Тож любіть себе і даруйте собі книги, бо ви у себе лише одні та неповторні ✨