Розділ 12.7

Мене рвало на частини від погляду на його схудлу постать, змарніле обличчя і тьмяний погляд. Заплутане волосся, недбалий одяг, довга борода, опущені плечі. Він вийшов з машини і пішов до будинку. На ньому до моєї фальшивої смерті вже висів тягар туги і провини, а тепер він став у сто разів більшим. Я поставила всілякі бар'єри, щоб не відчувати його емоції. Збудувала такі стіни, що жодна вибухівка не змогла б їх пробити.

Сльози котилися по щокам, а серце пронизували тисячі осколків. Вони встромилися в плоть і повільно виколупували нутрощі. Я хотіла підбігти до нього, міцно обійняти, вибачитися за нову порцію болю і вигукнути:

«Я жива!»

Але я просто стояла, стискала кулаки і зі сльозами спостерігала, як він заходить до будинку.

Двері зачинилися, і моє кровоточиве серце разом з ними. Було нестерпно тут перебувати. Я змахнула сльози і злетіла у нічне небо. Хотіла відлетіти так далеко, щоб не відчувати болю, який різав на шматки, але правда полягала в тому, що від себе не втечеш.

Вперше я подумала про те, чи не було егоїстично з мого боку залишати Рене та Хенку спогади про себе. Адже могла попросити ангелів впливу стерти всім пам’ять про мене або хоча б переконати, що я для них нічого не значила. Але моя мрійлива натура вважала за краще вбити себе в їхніх очах, щоб у майбутньому мати шанс повернутися в їхнє життя. Так, це було егоїстично, але тоді не думала, що все так обернеться.

Що буде стільки болю.

Нічний політ остуджував емоції. Як би важко не було, я мала жити з власним вибором. Це було моє рішення, і тільки я несла за нього відповідальність.

Летіла над лісом, доки мене не збила хвиля повітря. Тіло стрімко полетіло вниз. Намагалася змахнути крилами, втриматись у повітрі, але не виходило. Мені не вистачало досвіду. Вдалося лише пом'якшити падіння. Я впала на дерева, а потім скотилася на землю.

Крила, спину, голову та інші частини тіла ломило від тупого болю. В очах помутніло, світ закружляв. Коли змогла сфокусувати погляд, побачила зірки, які визирали крізь гілки дерев. Прислухалася до тіла. Все нило, але кістки здавались цілими. За це я мала дякувати своєму ангельському непробивному тілу.

Вуха вловили дивний рух у повітрі. Перш ніж встигла відреагувати, в мій живіт встромили клинок. Повітря вибило з легень. Від різкого болю потемніло в очах. Я закричала і з подивом подивилася в те місце, де з мене стирчало чорне лезо, а по одязі поширювалася темно-бордова пляма. Він увійшов майже до самої плоті.

Так не мало бути.

Ніщо не могло настільки пронизати ангельську плоть.

Ніщо, окрім ціниту.

«Цаніт», — з жахом усвідомила я.

Моє тіло скував крижаний страх.