Розділ 12.6

Дівчина поринула у спогади. Вона перестала писати повідомлення та відсунула телефон.

— У тебе є ти сама, — зауважила я. — Ти розумна дівчина, хоч імпульсивна. Ти можеш навчитися керувати емоціями та не гарячкувати. — Стиснула її долоню. — Упевнена, є багато людей, які тебе люблять. Тримайся за них, цінуй їх.

— Хоч ви дуже різні, але ти точно кажеш, як вона, — задумливо примітила вона. Її очі невідривно дивились на мене. — У вас навіть схожі голоси.

У мене вся спина спітніла. Я подумки стукнула себе по голові: зовсім забула про зміну голосу.

Рене знову зателефонували. На цей раз місіс Мур. Дівчина неохоче відповіла їй.

— Так, мам.

Жінка вичитувала її, поки та з незворушним виглядом крутила порожню чарку в руці. Подруга тепер виглядала не такою агресивною, як до мого приходу. Вона була змученою, втомленою і розбитою.

— Добре, — сказала дівчина в кінці розмови, потім відключилася і зітхнувши вимовила: — Вона знову плаче через мене. — Помовчала і додала: — Я жахлива дочка, жахлива подруга, жахлива людина.

Рене поклала голову на руки, що були схрещені на стійці. Почуття провини пожирало її зсередини.

— Ти чудова людина, тільки трохи заплуталася. — Я поклала руку їй на спину для підтримки. — Усі ми по-різному переживаємо біль. Це нормально. Головне — вчасно зупинитися. Впевнена, у тебе все налагодиться.

— Я втекла з дому, прихопивши гроші батька, які він щомісяця надсилає на моє проживання, — зізналася Рене, піднявши на мене втрачений погляд. — Думаєш, мені варто повернутись?

— Звичайно, — усміхнулася їй. — Упевнена, твоя мати за тебе дуже переживає та любить тебе всім серцем. Вона зрадіє, якщо ти повернешся.

Підбадьорливо поплескала її по спині.

— Знову кричати буде, — з мученицьким стогом видихнула вона. 

— І нехай. Головне, що ти жива і здорова, так?

Рене струснула головою.

— Ти права. Мама — єдина людина, яка в мене залишилася. У неї своїх проблем вистачає, так ще я нервувати змушую. Все. — Вона рішуче підвелася з барного стільця. — Я більше не створюватиму їй проблеми. Досить.

Дівчина зробила крок і похитнулася. Я вчасно підхопила її.

— Тебе проводити? — стурбовано запитала у неї.

— Ні я сама. — Вона висунула руку, зупиняючи мене. — Лише голова закружляла. Схоже, треба зав'язувати так жити.

Рене відсторонилася і зробила кілька більш впевненіших кроків, потім обернулася.

— Дякую за все. Можливо, ще колись перетнемося. Ти залишишся тут?

— Ні, — я заперечливо махнула головою. — На жаль, мені треба їхати звідси.

— Розумію, — кивнула вона. У її емоціях промайнув жаль, хоч дівчина цього й не показала. — Не біда. Прощай.

Я дивилась, як вона виходить із зали, потім поклала на барну стійку гроші за нас двох і пішла за нею. Хотіла простежити, щоб вона успішно дісталася додому у такому стані.

Ніч накрила Неллінгтом своєю ковдрою і занурила у темряву. На небі виблискував місяць. В ангельському вигляді мене не бачили люди, тож я без проблем йшла на невеликій відстані від Рене. Додому вона вирішила в таку пізню годину піти пішки, що не дивно для неї. Подруга завжди була безстрашною… чи, швидше за все, безрозсудною. У таку годину жителі Неллінгтона розбігалися по своїм будинкам або ховалися за дверима місцевих барів.

Все було тихо і спокійно, але я почала відчувати дивну тривогу, неначе скоро мало статися щось погане. Це почуття лише наростало.

Я провела Рене до будинку. У той момент, коли за нею зачинилися двері, під'їхав знайомий позашляховик. Я завмерла і дивилася на найріднішу людину на цій планеті.

«Хенк».