Розділ 12.2

Щоб не піддаватися спокусі, попросила Адама піти зі мною — на той момент він вже повністю відновився. Вартовий підтримав мене і навіть запропонував свої послуги. Він, як колишній хранитель, міг забрати невелику частину болю людини як фізичного, так і морального. Це було безпечно. Я спостерігала, як він підходив до присутніх на похованні, як по черзі торкався тих, хто виглядав найгірше, як з його руки сочилося слабке світло. Ніхто з людей не бачив його та не відчував. Я не знала подіяло це чи ні, але обличчя деяких з присутніх трохи розслабилися та  поменшало сліз.

Хенк жив у будинку місіс Мур і, за останніми даними Адама, почав знову ходити на роботу. Він все ще був пригнічений, але знайшов у собі сили жити далі. Мені здавалося, що велику роль у цьому відіграла мати Рене. А ось сама подруга після мого похорону стала запальною, різкою, дратівливою. Вона не хотіла повертатися до школи і сварилася з усіма поспіль.

Я, як хранитель, могла просканувати Рене, допомогти впоратися з негативними емоціями і повернутися до старого життя. Подруга завжди була дуже імпульсивною. Я боялася, що вона наробить дурниць, які не зможе виправити.

Проковтнула грудку болі в горлі, рішуче стиснула телефон, піднялася з місця і вийшла із кав’ярні. Розум кричав, що треба залишитись на місці, як наказали вартові, але серце не слухалося. Воно твердило, що подруга потребує моєї підтримки.

Мені потрібно було щось зробити, поки вона ще більше не занурилась у самоту, тугу та біль. Я зайшла в провулок, де мене ніхто не бачив і прийняла ангельське обличчя. Мені здалося, що поряд хтось є. Озирнулася та нікого не побачила. Дослухалася до датчиків, але вони теж мовчали. Тоді розправила крила і злетіла у вечірнє небо. Почуття провини відіграло чималу роль у прийнятті такого рішення, адже Рене досі оплакувала мою смерть. А ще просто хотіла хоч раз побачити близьких людей.

Ким би я не була, але вона та Хенк назавжди залишаться частинкою мене. Скільки б часу не пройшло, як би сильно ми не змінилися, але я завжди любитиму їх і шалено сумувати.

Вони — мій дім.

Вони — моє серце.

«Після того, як нам нічого не загрожуватиме, я зроблю все, щоб знайти спосіб знову повернутися до них».

*****

У залі було шумно і людно, але це не заважало мені вправно дістатися барної стійки. Я присіла біля кучерявої дівчини. У відблисках прожекторів клубу її шоколадна шкіра виглядала особливо гарною. Майка з величезним вирізом, чорні джинсові шорти, колготки у велику клітку і високі чоботи підкреслювали привабливість її пишних форм. Вона випила черговий келих міцного коктейлю та махнула бармену, щоб той повторив.

Я послабила блок і відчула її емоції: злість, роздратування, скорбота та біль. Багато болю. Як я й думала.

— Налий мені і їй щось за мій рахунок, — я звернулася до бармена так, щоб Рене мене почула. Вартові дали мені гроші, тож в цьому не було жодних проблем.

Той кивнув головою.

Рене обернулася до мене і дивилася немиготливим поглядом. Я напружилася. Пульс почастішав.

«Вона не може мене впізнати», — нагадала собі.

Попередньо я змінила свій людський вигляд. Це було не складно, хоча вимагало особливої концентрації та точності. В ангельській іпостасі потрібно було уявити своє людське обличчя, зафіксувати цю картинку і подумки підкоригувати. Вирішила подовжити волосся до попереку і зробити його чорним, додати собі кілька сантиметрів у зрості, зістарити тіло на п'ять років, змінити колір очей на карий, а відтінок шкіри на блідий. Коли в голові повністю сформувався новий образ, я прийняла людський вигляд. Кардинально змінити риси обличчя не могла, як і голос, але все інше у мене вийшло дуже непогано. Тепер стала гарячою брюнеткою.

— З чого така щедрість? — недовірливо запитала Рене. — Нема що робити?

Я полегшено видихнула. Вона мене не впізнала.