Розділ 11.5

Після моєї розповіді Нейтан, як вірний пес, поскакав доповідати своїм господарям. Мене тішила його жалюгідна відданість закону, а спостерігати за тим, як він мучився і сумнівався, приймаючи рішення, було краще за будь-яке шоу.

Я мав придумати, що робити далі. Беліал міг знову спробувати вбити мене через Хейлі. Я вже нацькував на нього архів — незабаром вони мали діяти. А поки цього не сталося мені варто було забезпечити безпеку Ангелятку. Не хотів залишати її з вартовими, але так було б краще для неї. Я мусив зібрати новини Нижнього світу і зв'язатися з Кендрою, тому не міг бути поруч. При одному погляді на неї, в мені прокидався вихор емоцій, який поки що мені було важко зрозуміти.

Всю дорогу до квартири, де тимчасово оселилася Хейлі з вартовими, я не зводив з неї очей. Вона стала справжнім ангелом, і мої очі не могли перестати милуватися її новим образом.

Білі крила, світла шкіра, попелясте волосся, сірі очі. Типова зовнішність ангелів, але при цьому вона зводила мене з розуму. Ніщо не могло змінити її щиру посмішку, м'який голос і погляд, сповнений тепла та надії. Іноді мені ставало ніяково, коли вона так на мене дивилася і так усміхалася. Я не розумів, чим заслужив таке ставлення до себе, адже поводився, як повний егоїстичний придурок.

Квартира виявилася невеличкою. Це було добре. Чим менше простору, тим менше місця, де може сховатись противник. Навколо жило багато людей, тож це знижувало ризик нападу групи демонів. Вони не стали б зайвий раз привертати до себе увагу.

— Ось тут ми вбиваємо час, — Хейлі обвела руками квартиру.

Худий вартовий став біля вікна у вітальні та дивився на вулицю, а інша прихильниця закону сіла на диван і почала щось друкувати у телефоні.

— Що плануєш робити далі? — поцікавилась Хейлі, сідаючи на кухні за барний стілець. — Ти щось задумав, правда?

Я посміхнувся. Вона мене вже добре знала.

— Так, мені треба відлучитися, — чесно відповів їй і, побачивши занепокоєння в її очах, додав: — Обіцяю повернутися, як тільки закінчу всі справи.

Ми повернулися в людську подобу, і тепер я міг витріщатись на знайомі блакитні очі, ніжну шкіру, спокусливі губи і золотисті локони волосся, по яких так і хотілося провести рукою.

— Добре, — кивнула вона, відвівши погляд. 

Мені так багато хотілося їй сказати і так багато зробити з нею, але я не міг, поки поряд були вартові. Попросити їх залишити нас наодинці або не підслуховувати нашу розмову було безглуздо. Це викликало б у них підозру та недовіру до Хейлі. Мені вони й так не вірили.

— Ти був у Неллінгтоні? — прозвучало її чергове питання.

— Так.

— Як там у всіх справи? — тихіше спитала вона. — Ти їх бачив?

Я стиснув руки в кулаки.

— Так.