Розділ 8.1

Автор

У Небесній залі проходило чергове засідання суду. Окрім восьми архангелів, у ньому були присутні вартовий і гострий на язик демон з бісами в очах. Усі присутні відчували різкий присмак його люті, хоча сам демон зовні виглядав спокійним і не обурливим, а навіть трохи байдужим.

А його очі… У них палало яскраве полум’я  гніву. 

Він нагадував атомну бомбу, яка зовні здається цілком невинною, але якщо вибухне, то знищить весь світ. Архам доводилося не раз судити демонів, але навіть їх напружував такий контраст у його енергетиці та поведінці.

— Ти вбив Саймона Сміта? — запитав архангел Рафаїл, який відповідав за злочини демонів. Йому хотілося якнайшвидше позбутися цього представника Нижнього світу.

— Ні, — ліниво відповів хлопець.

Йому було начхати на Небесну Раду. Він їх зневажав так само, як і їхнього великого Творця.

«Лицемірні шістки. Його вірні пси», — думав він про них.

— Ти знаєш, хто його вбив?

— Ні.

— Ти знаєш Саймона Сміта?

— Ні.

Демонові від цих питань ще більше хотілося спати. Вони його стомлювали, а монотонний голос повільно занурював у сон. Після перебування в пекельному вогні йому потрібен був час на відновлення сил. Міцний сон найкраще допомагав у таких ситуаціях, але він не міг дозволити собі таку розкіш найближчим часом. Демон не знав скільки пройшло часу за його відсутності. Не знав, що сталося, і чому його душу випустили з Пекла. Але він обов'язково збирався це дізнатися.

Беліал підставив його. Демон розумів, що той вирішив раз і назавжди позбутися непотрібного конкурента. Спочатку усунути його самого, а потім напасти на ангела, в якому жила друга частина його душі. Сейканда поглинала лють, а також хвиля сказу при думці, що його вансі можуть завдати шкоди, що її можуть убити через нього, що вона не зможе себе захистити або щось змінити. Він хотів руйнувати все на своєму шляху, поки не вб'є того, хто посмів підняти руку на його вансу.

У Пеклі його душа безперервно згоряла, але до цього він звик. Беліал його неодноразово так карав, коли той був зовсім юним і тільки вчився користуватися силою. Найгірше було почуття безпорадності та усвідомлення того, що десь полюють на його вансу.

Демон проклинав себе через те, що не зміг передбачити план Беліала. Він відчував, що йому загрожувала небезпека, але був надто самовпевнений у своїх силах. Це занапастило його. Як справжній дурень, дозволив заманити себе в пастку, з якої не було виходу. Один ідіотський прорахунок міг коштувати їхніх з Хейлі життів. Йому залишалася думати лише про те, коли смерть наздожене їх. Ці думки зводили його з розуму. Він готовий був кричати, виривати волосся, здирати шкіру, аби вибратися з кайданів пекельного вогню.

Парадокс Пекла полягав у тому, що, хоч твоя душа згоряє, ти можеш відчувати та думати. Ось, що найжахливіше — залишитися наодинці зі своїми думками, страхами, сумнівами, переживаннями. Біль був лише настирливою скалкою в порівнянні з цією тортурою. Тому демон радів, коли злість заповнювала його. Він чіплявся за цю емоцію, як за рятувальне коло, щоб заглушити всі інші. Спеціально концентрувався на ній і поступово вирощував у собі. Вона заповнювала його все більше і чекала свого виходу. Того часу, коли з її шиї спаде нашийник, і вона зможе вирватися на волю, щоб перегризти всім ковтки.

Щоразу демон собі повторював, що, якщо він ще живий, то його ванса теж. А це означало, що ще був шанс вирватися з Пекла і знищити того, хто наважився завдати їй шкоди. Його душа метушилась в пекельному вогні, згоряла і рвалася на волю, поки її не повернули до тіла. Коли це сталося, демон не вірив у своє везіння. Він не міг зрозуміти, як так вийшло, що Беліал випустив його. А потім він побачив перед собою незнайомого вартового та архів. Швидко усвідомив, що знаходиться на Небесному Суді і зараз вирішуватиметься його доля. Тоді зрозумів, що щось пішло не за планом Правителя Пекла. Він би не допустив, щоб архи втручалися в його брудні справи.

«Що з нею? Де вона?», — ці питання не давали його спокою.

Стоячи посеред Небесної зали, демон намагався зрозуміти, де саме в плані Беліала стався збій. Він мав припущення, але не міг у них повірити. Сумнівався, що комусь було діло до його шкури. Тому йому залишалося чекати, поки архи скажуть вирок, і міркувати про те, що насамперед зробить після того, як його відпустять. А в останньому він не вагався. Демон ретельно приховував усі свої незаконні справи. Єдине, що могло загрожувати йому — його язик. Брехати він архам не міг, тому йому доводилося йти на хитрощі. Хоч архангели теж не були дурними. Вони за час свого правління навчилися ставити правильні питання та шукати невідповідності у відповідях. Але й демон не був дурнем. Тепер, коли він на волі, ладен був зробити все, щоб не повернутися до Пекла. Він відраховував секунди до того моменту, як знайде свою вансу і переконається у її безпеці. А потім на нього чекала солодка помста.

— Ти причетний до його смерті? — переформулював питання арх.