Розділ 6.3

Ще один удар електричним розрядом. Марно. Його душа, світла і яскрава, вже згасла.

По моїй щоці скотилася самотня сльоза. У кімнаті настала тиша. У ній був чути лише один протяжний писк. Немов посланець смерті, він сповіщав, що серце хлопця більше ніколи не заб'ється знову.

Скільки йому було років? Дев'ятнадцять? Двадцять? Він прожив замало, щоб померти. Він уже не міг мандрувати, не міг тримати дівчину за руку, не міг веселитися з друзями, не міг посміхатися. Його батьки, які чекають на результати операції, більше ніколи не обіймуть його.

Лікарі та медсестри теж мовчали. Когось із них мучило почуття провини, а когось лише жаль. Вони схилили голови, прощаючись ще з одним життям. Мене лише тішила думка, що на ньому не було пекельного тавра, а отже його душа вирушила до Раю.

Нейтан взяв мене за лікоть, привертаючи увагу. Він кивнув у бік коридору, даючи мені зрозуміти, що нам час іти. Я кинула останній погляд на тіло хлопця, заплющила очі і перемістилася в коридор. Там, як і раніше, сиділи сивий чоловік і жінка з ланцюжком у руках. Я була певна, що це батьки померлого хлопця. Вони ще не знали, що втратили його назавжди. Від них і досі йшла надія.

Груди стиснув залізний капкан, а горло обпекло почуття провини. Нейтан з'явився позаду мене і тихо промовив:

— Приготуйся і зберися. Нині буде найскладніше.

Я не стала питати, що саме, бо сама здогадувалася. Мій бар'єр ущільнився в кілька разів.

Двері відчинилися, і в коридор вийшов лікар зі зморшками на обличчі та згаслими очима. Батьки хлопця скочили на ноги. Їхні емоції стали ще яскравішими. Хвилювання, очікування, надія та страх.

Я проковтнула. Завдяки бар'єру їхні почуття не проходили через мене, а лише легенько торкались перепони. Проте навіть так було нестерпно стежити за тим, що відбувається.

— Мені шкода… — тільки встиг вимовити лікар, а коридор уже затопило море болю та горя. До нього на додачу на мене налетів вихор недовіри, безвиході, злості та провини.

Багато провини.

— Ти! Ти винен! Навіщо ти купив йому цей чортовий мотоцикл? — закричала жінка і почала бити сивого чоловіка по грудях. У того по щоках текли сльози, а вина рвала його на частини.

Коли лікар пішов, а батьки померлого хлопця продовжили оплакувати його смерть, Нейтан потягнув мене до виходу. Коли ми опинилися зовні, я полегшено видихнула. Мені вдалося втекти від чужих емоцій, але не своїх власних. Вони випалювали мене зсередини, залишивши лише порожнечу, втому і почуття провини.

— Чому ми не можемо рятувати людей? — неголосно запитала я вартового, дивлячись у блакитне небо. — Навіщо нам сила, яку ми не можемо застосувати?

— Я хотів, щоб ти зрозуміла, що не все у наших руках, — спокійно відповів Нейтан, дивлячись перед собою. — Ми не повинні втручатися у людське життя. Наше завдання спрямовувати їх на правильний шлях, щоб світ залишився цілим, а не рятувати їх. Ми не боги, щоб вирішувати кому жити, а кому помирати. Вони помирають, бо до цього призводить кожен їхній вибір і рішення оточуючих. Ми можемо лише підштовхувати їх в правильну сторону, але за наслідки не відповідаєм. Кожен сам обирає свій шлях. Більшість зла нам вдається позбутись до того, як воно спричинить проблеми, але і ми не всесильні. Іноді, попри всі наші зусилля, трапляються війни, вбивства та інші жахіття. Ми не можемо врятувати всіх і не можемо допустити, щоб про нас дізнались. Люди мають покладатись лише на себе, а не жити ілюзіями про порятунок. Така реальність. Наша місія — стримати хаос і не допустити знищення світу. 

— Але ж ви теж зрідка зцілюєте людей. Тоді чому нам не можна допомогти іншим?

Це було жорстоко та несправедливо.

— Ми даємо шанс тим, чиї душі приречені потрапити до Пекла. Шанс спокутувати свої гріхи, покаятися. Пекельне тавро не просто висмоктує з людей частину життєвої енергії. Воно проклинає їх. Внаслідок цього відмічені люди вмирають швидше за інших. Тяжка хвороба, нещасний випадок, слабкий організм. Все це призводить до смерті. Якщо божественні істоти прирекли їх на це, то можуть і зняти пекельне тавро. Це частина роботи ангелів — переважно хранителів. Вони вирішують кому дати шанс, а кому ні.

— Це теж саме, що стояти на кораблі з рятівним колом і спостерігати, як тоне людина.

— Так, але такі правила. Ми не як Творець, ми — ангели, його піддані. Я привів тебе сюди, щоб ти це зрозуміла.

Він повернувся до мене.

— Тобі ще неодноразово доведеться спостерігати за чужою загибеллю, за проблемами людей, за тим, як вони руйнують свої життя. Але ти не маєш втручатися. Вони роблять свої вибори, які приводять їх туди, де вони в результаті опиняються. Їхній вибір — не твій, — він виразно виділив останню фразу. — Ми лише спостерігаємо та наглядаємо, а не творимо.

Скільки б не говорив Нейтан, але моя душа не могла прийняти таких правил. Все в мені кричало про інше.

— Тепер остання частина іспиту.