Розділ 6.2

До будівлі лікарні увійшли лише ми з Нейтаном. Інші залишилися чекати нас зовні. Ми йшли коридором, де люди чекали на лікарів або своїх близьких. Повз нас проходили співробітники лікарні в білих халатах та пацієнти з погаслими очима. Нейтан повів мене до операційного відділення. У коридорчику сиділа пара середнього віку. Заплакана жінка з розмазаною тушшю і розпатланим волоссям притулилася до грудей сивого чоловіка. Однією рукою вона вчепилася в його футболку, а другою міцно стискала товстий срібний ланцюжок. Такі часто носили підлітки, котрі хотіли через зовнішній вигляд кинути виклик суспільству. Чоловік міцно обіймав жінку, а у куточках його очей теж збиралися сльози.

Вони не бачили нас, а ми не підходили до них надто близько, щоб не видати своєї присутності.

— Що робити? — ледве чутно запитала я наставника. Перебувати тут мені не подобалося. Занадто багато болю, розпачу, безсилля та жалю було в цій будівлі.

— Спочатку опиши мені їхні почуття, — прошепотів він мені на вухо так, щоб нас ніхто не чув. Хоча плач жінки перекривав усе довкола.

Я зняла бар'єр і на мене полився шквал чужих почуттів.

Біль. Горе. Вина. Злість. Надія.

Вони хвилею накрили мене, і мені ледве вдалося зберегти безпристрасний вираз обличчя. Я зробила глибокий вдих, видих, зібралася з думками, пропустила через себе клубок почуттів і роз'єднала їх.

— Вони обоє відчувають біль, безпорадність та розпач. Від жінки також виходить агресія, а від чоловіка вина і жаль.

Намагалася говорити так, щоб мій голос звучав рівно і холодно. Адам навчав мене, що хранителі повинні залишатися з ясною головою без зайвих емоцій. Якби вони щоразу піддавалися чужому горю, то наробили б багато помилок і видали себе.

Раніше, за розповіддю Нейтана, божественні істоти взагалі не відчували яскравих емоцій, але у зв’язку з постійним перебування разом із людьми вони ставали чутливішими. Адам радив мені ставитися до свого обов’язку хранителя, як до буденної роботи, але я не могла вимкнути свою людяність. Мені було шкода цієї пари, шкода людини, через яку вони плачуть, шкода всіх людей, які перебувають у цій лікарні.

— На цьому все? Чи мені ще треба щось зробити? — тихо запитала у вартового.

— Це ще не все, — прошепотів він. — Ми зачекаємо на закінчення операції, але не тут, а там.

Нейтан кивнув у бік дверей, за якими лікарі зараз боролися за чиєсь життя, а потім розчинився у білому сяйві. Я теж заплющила очі, уявила, як моє тіло розчиняється, а душа і розум переміщається за двері. Моя сутність пішла за наставником і опинилася біля операційного столу.

Ми стояли в кутку кімнати і спостерігали за тим, як чоловіки та жінки у білій формі оперували молодого хлопця. Я опустила погляд, оскільки не могла спостерігати за цим процесом. Нейтан штовхнув мене в бік і головою вказав спостерігати, що відбувається. Тут було чутно писк апарату, який сповіщав про биття серця пацієнта. Також зрідка лунав голос лікаря, який тихо звертався до колег. Усі вони були дуже напружені. Від деяких йшло хвилювання, інші залишалися холоднокровними. Я намагалась вилитись на голови лікарів, а не на те, що відбувається внизу. 

Здається, мене почало нудити. 

Пікання апарату почастішало. Медики занервували і заметушились. Вони схопили дефібрилятор і спробували за його допомогою відновити серцебиття пацієнта.

— Розряд! — крикнув лікар.

Удар.

Ще один.

І ще. Грудна клітка здіймалася вгору і падала назад. У повітрі запахло смертю.

Здавалось, що земля пропала з-під ніг. 

Я могла допомогти йому — зцілити, як це робила з Добі. Було нестерпно стояти і дивитись, як вмирає молодий хлопець, знаючи, що в твоїх силах врятувати його життя. Тіло машинально піддалось вперед, але Нейтан схопив мене за зап'ястя, тримаючи на місці.

— Не лізь, — тихо сказав він одними лише губами..

Я кинула схвильований погляд на хлопця, а потім подивилася Нейтанові у вічі. Здавалося, що його взагалі не турбувало те, що відбувається. Він залишався зібраним і безпристрасним, позбавлений будь-яких емоцій. У нас почався німий діалог. Мій вираз обличчя кричав про те, що ми маємо допомогти хлопцеві, що треба щось зробити. Нейтан лише хитав головою, ніби говорячи: «Це не наша справа. Ми не повинні втручатися».

Колись те саме казав мені Адам, але зараз, дивлячись на те, як вмирає людина, я не могла цього прийняти. Це було жорстоко. Почуття провини в'їлося мені в серце, а Нейтан продовжував тримати мене за руку, тим самим не дозволяючи втрутитися. Я дивилася, як сіпається від електричних розрядів тіло хлопця, а всередині все розривалося на частини. Мені хотілося вити від розпачу та безвиході.

_______________________

Вибачте, сьогодні продовження трішки із запізненням.