Розділ 1.1

Лише пізнавши пітьму, ми цінуємо світло.
 

У залі грала гучна музика. Я протискалася через спітнілий натовп до стійки бару. Адам міцно тримав мене за руку, щоб не дати мені відстати в цій метушні. Дівчата танцювали у відвертому  вбранні, які ледве прикривало найголовніші частини тіла. Їхні стегна, руки рухалися в такт музиці, привертаючи до себе увагу. Всі присутні повністю віддавалися мелодії і не звертали увагу на те, що відбувається навколо.

Добре, що я поставила блок на чужі емоції, і тепер почуття людей відбивалися від мене, а не проходили наскрізь. Це було одне із перших, чого мені довелося навчитися.

Я напружила зір і побачила душі людей. Вони нагадували маленькі круглі хмари різних відтінків сірого, які складались із сотні ледь помітних білих і чорних вкраплень у центрі грудей. Колір показував, яка частина душі — світла чи темна — пересилює в людині. Здебільшого вони перебували в балансі і мали яскраво виражений сірий колір. Але у залі були й ті, які не мали душі.

Божественні істоти.

Вони приховували свої сили, але до мене все одно долітали їхні слабкі відлуння. Якби я підійшла до них ближче, то спромоглася б визначити ангел це чи демон. Від перших у відлунні сили відчувалося тепло, а від других віяло холодом, але бувало й таке, що деякі не випромінювали нічого.

Адам проштовхався до бару, а я слідом за ним. На нас не звернули особливої уваги: божественні істоти тут працювали регулярно.

— Гей! Чого бажаєте? — весело прокричав бармен. — Я весь до ваших послуг!

Вартовий поклав на барну стійку аркуш паперу, на якому було написано лише одне слово. Хлопець з порожнім келихом у руках глянув на нього і широко посміхнувся.

— Відмінний вибір! — заявив він і кивнув на двері праворуч, біля яких стояв охоронець. — Він вас проведе.

Адам кивнув головою.

Образи для походу в це місце ми з Адамом вибрали відповідні. Я віддала перевагу мінісукні, а мій супутник — джинсам і футболці.

Ми підійшли до охоронця. Адам простяг йому аркуш паперу з кодовим словом. Той прочитав його, кивнув і відчинив двері, за якими ховалися сходи. Ми спустилися вниз і ввійшли до іншої зали. Тут грала тиха, повільна музика. Червоне світло висвітлювало жердини, на яких дівчата танцювали еротичні танці. На диванчиках біля стін сиділи чоловіки. Зал був просякнутий бажанням наскільки сильно, що мені стало погано, хоча блок, як і раніше, стояв на місці. Якби не він, то я, мабуть, задихнулася б від надлишку чужих емоцій.

Наївної дівчинки вже не було. Вона померла. Її поховали живцем вимушені обставини та воля долі. Це було п'яте місце, куди ми прийшли у пошуку хоч якихось звісток про Ейдена. З моменту його зникнення та пожежі минуло кілька тижнів. З того часу все змінилося. Днями та ночами я тренувалася, зрідка прослизала з Адамом шукати свого вансу. Ці походи не приносили мені ні краплі задоволення, але завдяки їм світ відкрився з іншого боку. Брудного, мерзенного, наповненого порожнечею, злістю та розпачом. 

Останнім часом побувала у різних сумнівних місцях, а тепер настала черга підпільного публічного дому, який ховався під виглядом стриптиз-клубу.

Сюди направила нас міс Дороті.

«Дикі», — таким було її послання. Спочатку ні я, ні Адам не могли зрозуміти, що воно означає. Припустили, що жінка могла образно назвати когось, але на думку нічого не спадало. Я пошукала в інтернеті і натрапила на мережу стриптиз-клубів у Деріленді з такою назвою. Це не міг бути просто збіг, але ми вирішили перевірити.

Адам пробив по своїх каналах, кому вони належать і що там відбувається. Так ми вийшли на одного дуже цікавого демона. Він володів мережею барів, у яких знаходилися стриптиз-клуби, а також підпільні казино та борделі. Там часто працювали демони, які вишукували грішних жертв. Так через власника цього місця проходило безліч інформації. Він, як ніхто інший, знав про все, що діється в Нижньому світі.

— Нам туди. — Адам, вказав на одну зі стін, в яку було вмонтовано темне непроглядне скло. Ми підійшли до неї. Вартовий постукав.

— І що далі?

— Чекати. Нас мають зараз забрати.

Після його слів у кутку відчинилися не примітні двері, які при тьмяному освітленні було майже неможливо побачити. Звідти ніхто не вийшов.

Адам першим попрямував туди. Я не стала відставати.

Ми зайшли до вузького коридору, що вів у просторий кабінет у темних тонах. Його освітлювала лише невелика настільна лампа. У кріслі сидів демон у чорному діловому костюмі і з сигарою в руках.

Разіель.

_________________________
Дякую всім за слова підтримки та сердечка. Це мотивує ще більше працювати. Для автора ваш зворотній зв’язок - найкраща нагорода ✨