Пролог

Сильний вітер розгойдував гілки дерев. Краплі дощу падали на холодний мармур і струмками стікали по надгробку. Навколо стояли люди в чорних шатах та з парасольками в руках. Їхні обличчя здебільшого відображали скорботу і жаль, але були й ті, в яких залишились лише порожнеча, розпач та горе. Над невеликим містечком затягнулися чорні хмари. З небес без зупинки лилась сильна злива. Здавалося, вони теж оплакують втрачену душу.

Порожню труну опустили до могили. По одному до неї почали підходити люди. Вони клали квіти, як шану загиблій, і поверталися на свої місця. Присутніх було небагато: не всі зважилися кинути виклик стихії. Попрощатися з юною дівчиною прийшли лише ті, кому вона справді була дорога. Їм не заважали ні краплі дощу, ні холодний вітер, ні темні хмари над головою. Їм було начхати, оскільки вони втратили близьку для себе людину. 

Смерть дивна річ. Вона приносить багато болю, але дає зрозуміти справжню суть речей. Завдяки ній зриваються маски, розсіюються образи та світ розкривається з нових сторін.

По щоках однієї дівчини текли гіркі сльози. Її кучеряве темне волосся, яке раніше було схоже на кульбабу, зараз мокрими пасмами липло до обличчя. Вона й подумати не могла, що їй так скоро доведеться пізнати біль втрати. Останні дні здавались страшним сном. Вона сподівалася прокинутися і почути, що це був лише нічний кошмар.

Але її ніхто не будив.

Поруч стояла жінка середнього віку. Вона заспокійливо погладжувала спину доньки та тримала над нею парасольку. З її очей теж лились сльози.

Найгірше було чоловікові в старих пошарпаних джинсах і з неживим виразом обличчя. Він відсторонено спостерігав, як грони землі поступово заповнюють могилу. Йому здавалося, що вони ховають його. Що в порожній труні насправді перебуває його душа — останні її частинки, що ще тримались до цього дня після смерті коханої.

Він уже не плакав.

Мерці не можуть плакати, навіть якщо їхнє тіло ще продовжує функціонувати. А саме так він почував себе — живий мрець.

Жінка у довгому плащі відпустила доньку та підійшла до нього. Він не мав парасольки. Одяг чоловіка і довге русяве волосся промокли наскрізь, але він навіть не помічав цього, як і холоду. Адже мерці нічого не відчувають. Існує лише їхня оболонка.

— Вона була чудовою людиною, — тихо промовила жінка. — Для нас усіх це велика втрата.

Потім вона обійняла чоловіка. Їй хотілося підтримати його, забрати частину болю та дати зрозуміти, що він не один.

— Ти завжди можеш на мене покластися. — Її шепіт було ледь чутно під ударами крапель дощу. — Вона хотіла б, щоб ти знайшов у собі сили продовжити жити і усміхатись.

Він продовжував дивитися, як земля падає на труну, і не міг поворухнути губами. Тіло відмовлялося щось робити.

Тим часом до юної дівчини підійшов високий хлопець із рудим волоссям. Вона пригорнулась до його грудей та заридала, надриваючи горло і серце. Парасолька впала на землю. Він взяв обхопив жіночі руки. Його бліда шкіра різко контрастувала з її шоколадним відтінком. Хлопець обійняв її. Йому теж не вірилося у те, що відбувається. Він не плакав, хоч куточки очей були вологими. Сльози були не властиві йому, як і відкритий прояв яскравих почуттів.

За ними на дальній відстані спостерігали двоє осіб. Їхні силуети приховували дерева.

— Може, вже підемо? — запитав темно-русявий хлопець.

— Ні, я хочу ще трохи подивитись на них, — відповіла дівчина з блакитними очима. Вона не могла відвести погляду від людей, які стояли біля свіжої могили.

— Ти знущаєшся над собою, — констатував він. Сірі очі м'яко дивилися на неї.

— Знаю, але не можу піти, — з болем у голосі прошепотіла світловолоса дівчина. Дівчині було нестерпно спостерігати за похороном, але це здавалося саме тим, що їй було потрібно. — Вони страждають.

— Вони це переживуть.

— Я наглядатиму за ними.

— Впевнена, що це гарна ідея? Іноді варто відпустити минуле.

Вона знала це, тож і прийшла сюди. Саме тут хотіла попрощатися зі своїм минулим життям. Поховати його, як труну, над якою стояли люди.

— Тоді ти наглянь за ними.

Хлопець кивнув головою.

Дощ продовжував постукувати по мармурових плитах, ніжно торкатися листя та пригладжувати траву. Він теж втішав зруйновані душі.

Жінка у довгому плащі відпустила чоловіка. Він підійшов до могили присів і провів пальцями по надгробку, на якому було викарбовано напис:

«Хейлі Діас. Сяйво твоєї душі назавжди залишиться в наших серцях».

*****

Нічний туман нагадував натовп привидів, що повстали з могил. Все навколо покривав таємний похмурий серпанок.

«Щоб розплутати клубок, потрібно навчитися його сплітати», — цю фазу кілька разів повторювала дівчина, перш ніж постукати в дерев'яні двері. Не чекаючи відповіді, вона зробила крок усередину. Там панував звичний для неї морок. Все в цьому будинку залишилося незмінним з її останнього візиту.

— Щось ти спізнилася, — сказала старенька. Вона в'язала у кріслі-гойдалці.