5. Диявол, що нашіптує.

Рання зима, 1468 рік. Полудень. Заміський маєток Білого Сонця

Попри його слова на полюванні, вмовляти Курта мене потренувати все ж довелося. І він, зрештою, погодився. Я вкладав у тренування всього себе, намагаючись бодай раз перемогти його, але завжди саме я виявлявся слабшим, часто падаючи в сніг і закінчуючи тим самим наші двобої дерев’яними мечами.

— Вставай, Анріху, бо замерзнеш, — Курт подав мені руку.

Ми тренувалися далеко позаду маєтку, хоча у дворі й було спеціально облаштоване для цього місце. Тут усе ще було видно наш дім, але дихалося краще без нагляду охорони. Наші життя опинилися в небезпеці, бо батько та Бертольд почали готуватися до походу, і це не могло лишитися для королеви Хельги непоміченим.

— Сам же весь час валиш мене в сніг, — промовив я, хапаючись за його руку. — Совість не мучить?

— Ха! Совість — для невдах, Анріху, — засміявся він і поплескав мене по спині, обтрушуючи сніг. — На сьогодні досить. Сідлаймо коней та рушаймо до маєтку.

— Так, думаю, час уже перепочити, — погодився я й оглянувся: навколо самі лише сліди моїх падінь у снігу.

— Думаєш, мама буде сваритися? — весело запитав Курт, сідлаючи коня.

— Ти ж її улюблений син, на тебе сваритися вона не стане.

— І то таке. Бертольда вона любить більше, — усміхнувся він.

Повільно, не женучи коней, ми попрямували до маєтку, що стояв серед відкритого простору. Якби не така порожнеча навколо нього, то ми б нізащо не втекли від охорони: взимку добре видно будь-які силуети, що наближаються до тебе степами.

Спершу я вслухався в рипіння снігу під копитами коней, а потім почав чути ще дещо.

— Невже ти змерз? — підморгнувши, запитав я. — Зубами цокотиш так, що й мені чутно.

— Лише тому, що спітнів, поки кидав тебе в сніг, — знайшов виправдання Курт і примружився, вдивляючись у далечінь. — Це гінець?

Далеко на дорозі виднівся самотній вершник, який гнав свого коня, здавалося, зовсім не жаліючи його.

— Або ворожий розвідник? — з осторогою припустив я та перевірив, чи на місці мій справжній меч. — Перехопимо його?

— Ні, це точно не розвідник, — відповів Курт, хоча й не надто впевнено. — У будь-якому разі наші солдати з ним розберуться.

— Тоді подивімося, чи зможемо дістатися маєтку швидше за нього, — запропонував я з азартом.

Курт лише на мить задумався, наче оцінював відстань, яку ще належало подолати нам і вершнику. Але це було лише оманою — його кінь зірвався з місця, перш ніж я щось устиг зрозуміти.

— Я буду першим! Не відставай! — крикнув він, віддаляючись.

— Знову ти… — лише й встиг я пробурмотіти та теж погнав коня.

Ми справді намагалися дістатися маєтку раніше за вершника, але врешті-решт програли: його кінь уже стояв біля воріт, коли ми прибули. Поруч із ним стояв один із наших вартових, тримаючи в руках зброю, яку, мабуть, здав гінець. Інакше його б не підпустили до батька.

— Точно щось дуже важливе, — прокоментував Курт, дивлячись на ледь не загнаного коня, з якого навіть пара йшла.

— Ходімо, поглянемо на листа, якщо батько дозволить, — запропонував я, але отримав відмову:

— Це вже без мене, — відмахнувся він і взявся за поводи наших коней. — Відведу їх до стайні, а потім займуся чимось цікавішим.

Вмовляти брата я навіть не намагався й одразу ж увійшов до маєтку. За тим, що гінець спускався з другого поверху, я зрозумів, де саме шукати батька: у його кімнаті, де він часто проводить вечори за паперами та роздумами. Швидко піднявшись і пробігши коридором, я постукав у двері й одразу зайшов. Я підозрював, що за лист міг бути у гінця, тож сильно поспішав. Батько сидів за своїм столом.

— Батьку, що там?

— Анріху? По правді кажучи, я навіть чекав на тебе. Як там ваші тренування? Скільки разів ти зміг побороти Курта?

— Жодного, — понурився я, кидаючи погляд на листи в батькових руках: їх виявилося двоє. — Але я обов’язково це зроблю.

— Радий, що ти віриш у себе, — відповів він, поклавши листи перед собою й замислившись.

На одному листі була печатка Бертольда із зображенням сонця, а на іншому — червоне серце.

— Це лист від Хельги? — здивувався я. — Що вона могла написати?

Та батько спершу мовчки взяв листа із сонцем і розпечатав його. Його погляд бігав по рядках, у які я без дозволу не наважився заглядати. Час від часу він схвально кивав, цим лише посилюючи моє бажання дізнатися про написане.

— Бертольд зібрав війська, все готове до наступу, — сказав він чомусь без особливого захвату. — Чекає тільки на моє прибуття до війська.

На відміну від батька, я зрадів: усе йшло за його планом, і скоро його мрія буде здійснена — корона належатиме нашому роду.

Він узяв листа від Хельги й зірвав печатку з серцем. Я терпляче чекав, поки батько прочитає його й розповість мені про написане, але зрештою він мовчки передав листа мені.

«До мене дійшли чутки й про твою зраду, Генріху. Я не була здивована, адже колись твій рід уже намагався отримати корону: саме тому я вважаю, що мій покійний чоловік мав наділити тебе не титулом герцога, а стратою всієї твоєї родини в тебе на очах. Та, на жаль, тоді він мене не послухав — був дурнем, якими повниться ваша земля.