4. Союз двох сердець

Осінь, 1468 рік. Полудень. Замок герцога Адольфа

Герцог Адольф мав не просто маєток, а справжній замок. Безліч прапорів, лат і декоративних прикрас робили кам’яні стіни видовищними, завжди було за що зачепитися поглядом. Та головна зала, де зібралися всі гості, сама по собі була шедевром: висока стеля й кольорові вікна із зображенням святих створювали ілюзію, ніби ми перебували в столичній церкві. Попід стінами зали стояли столи, заставлені їжею та напоями. Не обійшлося без музикантів і пари фіглярів, які грали серед приміщення й розважали людей. Це весілля запам’ятають надовго, щонайменше через витрачені на нього гроші.

Я стояв осторонь, подалі від людей, намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, водночас спостерігаючи за Куртом, який весело розмовляв із незнайомими мені дівчатами. Та від цієї, безсумнівно, цікавої справи мене відволікли кілька людей, які зайшли до зали: мій батько, граф Крістгард і його дочка, яку просто неможливо забути через її вогняне волосся. Мабуть, цього дня тут укладуть не лише союз двох сердець, а й кілька важливих воєнних рішень: це читалося на обличчі Крістгарда.

Надін і її вже немолодий наречений сиділи в іншому кінці зали й про щось розмовляли. Я не був сильно близьким із сестрою, але все ж приємно було бачити її веселою та щасливою. Хоча я й досі не міг зрозуміти, як вона змогла закохатися в такого старого чоловіка. У тому, що це було саме кохання, я навіть не сумнівався, адже моя сестра не з тих, хто імітує його заради вигоди.

— З них вийшла гарна пара, — промовив хтось поруч зі мною. Я вже зібрався кивнути у відповідь, але лише тоді помітив, що більше не стою сам.

Поруч стояла та сама донька Крістгарда, яка була, мабуть, на голову нижчою за мене. Зелена сукня чудово пасувала до її рудого волосся й таких же смарагдових очей. Але, звісно, я не знаюся на моді. Лише озирнувшись на всіх жінок у залі, міг сказати, що в моді були саме зелені й сині кольори.

— Вибач, не помітив, коли ти підійшла, — сказав я й удав, наче події по той бік зали мені важливіші за незвану співрозмовницю.

— А я тебе вже бачила раніше, так? — вона продовжила наполягати на спілкуванні, а тому ігнорувати її я вже не міг. — Ти був у нашому саду. Як тебе звуть?

— Моє ім’я Анріх.

Я здивувався, що тоді вона мене все ж помітила: здавалося, була повністю зайнята спогляданням квітів.

— Так і думала, що це ти. Мій батько говорив про тебе, — хоча її очі й були зеленими, іноді здавалося, наче в них спалахувало полум’я цікавості. — Я Агнет. Приємно познайомитися, Анріху.

— Так, Агнет, мені теж приємно.

Це й справді було приємно. Мені навіть не довелося приховувати роздратованість за добрими манерами, як це бувало раніше з іншими людьми. Вона виглядала доброю, а її ім’я було воістину благословенним. Та все ж я з релігією не йду однією стежкою, адже, як каже матір, я диявольське дитя. Сподіваюся, моя нова знайома не надто релігійна.

— Анріху, дай вгадаю: тебе теж батько попросив побути тут? — вона влучила прямо в ціль. — Мій ось на цьому наполіг.

— Так, ти вгадала, — я кивнув і поглянув на батька, який щось розповідав Надін і її чоловікові.

— То, може, прогуляймося замком? У внутрішньому дворі є гарний сад.

Я не зовсім розумів, у чому сенс іти до саду в таку пору року, але не міг не погодитися, щоб не стовбичити в залі.

— Думаю, це буде найкращим рішенням. Ходімо.

Щойно ми вийшли із зали, як із-за важких воріт донеслася танцювальна музика. Дуже вчасно, адже до мене точно хтось би підійшов і запропонував станцювати.

Знайти сад ми змогли не одразу, бо замок був величезним, а коридори наче умисно будувалися схожими на лабіринт. Втім, слуги з радістю допомогли нам знайти потрібне місце. Я б не сказав, що цей сад був гарним, швидше за все, Агнет просто дуже любила квіти. На якусь мить вона, здавалося, забула про мене й почала оглядати кущі троянд, що давно втратили свою красу через осінь і близьку зиму. Мабуть, якби не колючки на стеблах, я б навіть не зрозумів, що це троянди.

— Анріху, ти подумав, що цей сад зовсім не гарний у цю пору року?

— Хм? Так, саме так і подумав, — здивувався я такому точному припущенню.

— Зрозуміло, — вона підійшла до мене. — У таких випадках мені допомагає уявити, як це все виглядає влітку. Тоді ти будеш зачарований цією красою, Анріху.

Я спробував уявити й навіть побачив те, про що вона говорила. Але це не здалося мені чимось чарівним, адже рослини мене ніколи не цікавили. Вираз мого обличчя майже не змінився, що вона теж помітила. Мені стало якось незручно через її розчарування.

— Ну, я сама винна, — важко видихнувши, сказала вона й прискіпливо поглянула на мене. — А що тебе цікавить, Анріху? До чого тягнеться твоя душа?

Всупереч усьому, мені все більше подобалася компанія цієї рудоволосої дівчини. Її погляд не шукав у мені вигоди чи чогось, що можна було б висміяти. Втім, я однаково відчував легку тривогу, розуміючи, що така можлива дружба завершиться лише розчаруванням, як це часто бувало.

— Я люблю займатися фехтуванням, також непогано стріляю з лука, якщо вірити моєму брату, — відповів я й спробував було покласти долоню на руків’я меча, якого навіть не взяв із собою: на весілля зброю брати не заведено.