3. Сини мають про це знати

Осінь, 1468 рік. Пізній ранок. Ліс біля маєтку Білого Сонця

Для простолюдинів полювання завжди було чимось важливим для виживання, а для знаті — розвагою. Втім, саме першим було заборонено полювати в більшості місць, і наш ліс не був винятком. Загалом по королівству за це могли покарати відрубуванням пальця, але в нас, за наказом батька, просто забирали знаряддя полювання та саму здобич.

Першою нашою «здобиччю» виявилася двійка чоловіків, що трапилися нам у лісі. Спершу вони намагалися приховати факт того, що займалися полюванням, але погано схований в опалому листі лук казав про інше. Ніхто з нас не відчував гніву через їхні дії, але все ж цей ліс був мисливськими угіддями саме нашого роду, і просто так ми порушників відпускати не планували.

— Прошу, мій лорде, пробачте мені та моєму брату, — сказав старший і впав на коліна, що одразу ж повторив і молодший. — Врожай цього року був зовсім поганим.

Батько та Курт сиділи на конях зовсім поруч до порушників, дивлячись на них, як і належить знаті, — зверху донизу. Я ж із Бертольдом тримався осторонь, очікуючи на те, що вирішить батько. Я б на його місці просто забрав лук та прогнав їх із лісу, але він, схоже, задумав щось інше.

— То ваші родини голодують? — з байдужим виразом обличчя запитав Курт.

— Так, мій лорде, — подав голос молодший. — Прошу, пробачте нам цю зухвалість. Ми більше не будемо полювати у вашому лісі.

Курт важко видихнув, усе ще зберігаючи холодну байдужість на обличчі, та звернувся до батька:

— Думаю, ми маємо вчинити так само, як із попередніми порушниками, — він підігнав свого коня ще ближче до чоловіків. — Батьку, як ти дивишся на те, щоб четвертувати їх прямо тут і зараз? Чи, може, краще буде прив'язати до коней та потягти їх землею до самого їхнього села?

Дві простолюдинські постаті здригнулися від слів мого брата.

Я знав Курта достатньо добре, щоб зрозуміти, до чого все це було: він веселився, залякуючи нещасних. Звісно ж, ніхто тут нікого й ніколи не четвертував. І що найцікавіше, батько, якому завжди не подобалася несерйозність його другого сина, цього разу не поспішав псувати веселощі.

— Забагато мороки, — промовив батько та теж наблизився до чоловіків, чиї лоби в поклоні не те що в листя, а вже в землю почали занурюватися. — Можна просто повісити на дереві.

— Прошу, вибачте нам, — вже майже ридаючи, промовили вони в унісон.

Я ледь стримав сміх, вчасно прикривши рота долонею, а ось Бертольд обійшовся ледь помітною посмішкою. Усі ми тут розуміли, що ніякого голоду чи просто поганого врожаю цього року не було. Я особисто чув донесення батькові від збирача податків декілька місяців тому: врожаї рекордні, і це виправдання було нічим іншим, як брехнею.

— Батьку, — вигукнув я та й сам вирішив взяти участь у розвазі, при цьому взявши до рук свого лука. — Дамо їм трохи часу, і якщо вони впродовж нього не покинуть межі лісу, то ми будемо полювати на них, як на звірів.

Вперше з моменту затримання цих двох обличчя Курта припинило відігравати похмурого лорда й скривилося в хитрій посмішці. Він сам теж дістав свого лука та натягнув тятиву без стріли.

— Ви чули мого меншого брата, — промовив він і націлився на чоловіків. — Я натягну та відпущу тятиву рівно десять разів, а на одинадцятий покладу на неї стрілу. До того часу вам краще встигнути забігти якнайдалі від нас.

Чекати на бриньчання відпущеної тятиви довелося недовго, і, як тільки Курт почав натягувати її повторно, чоловіки зірвалися з місця та чкурнули кудись за кущі з пожовклим листям. Не думаю, що вони це чули за своїм диханням та шумом гілок із листям, але бриньчання й справді прозвучало десять разів.

— Вони надовго запам'ятають цей урок, — показавши зуби в широкій посмішці, сказав Курт.

— Анріху, — неочікувано звернувся до мене батько. — Якщо бути з підданими занадто м'яким і пробачати їм щось, то вони знахабніють. А якщо карати надміру, то вони озлобляться й повстануть. Дуже важливо дотримуватися балансу у всіх своїх рішеннях, думати про наслідки.

Отже, батько вирішив, що веселощі Курта слід перетворити на важливий для мене урок? Я не був проти й навіть уже збирався дещо запитати, але помітив якийсь рух за деревами.

— Лисиця, — промовив я, вказавши пальцем.

Руда тварина, кроків за сорок від нас, одразу ж насторожилася й завмерла, мабуть, сподіваючись, що її не помітили.

— За нею! — майже вигукнув Курт, і його кінь зірвався з місця. За ним послідували й ми всі.

Ми були на краю лісу, і густим його тут не назвеш: наші коні легко проскакували між дерев. Усі наші скакуни були сильними та швидкими, але саме мій ніс на собі найменшу вагу, а тому я швидко вирвався вперед, поклавши стрілу на тятиву.

Повз мене пролетіло кілька стріл, але жодна так і не влучила в лисицю, чий хвіст петляв перед нами. Тварина вправно намагалася збити нас зі шляху, забігаючи за перешкоди та різко змінюючи напрямок. У якусь мить я все ж спромігся прицілитися й пустити стрілу, але як би не намагався, її вістря змогло лише злегка зачепити хвіст: тварина, я був певен, цього навіть не помітила.

Так продовжувалося кілька хвилин: ми гнали коней, а лисиця боролася за своє життя. Та зрештою ми вперлися в густі зарослі та повалені старі дерева, через які вже не могли переслідувати. Звір утік, а я так і не зміг його вполювати, навіть попри те, що був найближче до цілі.