2. Повноліття та схід Білого Сонця

Осінь, 1468 рік. Полудень. Заміський маєток Білого Сонця 

Цього дня в нашій великій вітальні зібралася безліч далекої рідні, існування більшості з якої стало для мене несподіванкою. Деяких я упізнавав, переважно з дитячих спогадів, а інші здавалися зовсім чужими. Та всіх їх об’єднувало те, що вони прибули до нас з однією метою — привітати мого батька з його днем народження. Я не плекав ілюзій щодо цього, бо добре пам’ятав, як раніше, коли батько ще не став герцогом, майже всім цим людям було на нього байдуже. Їхні лицемірні посмішки та солодкі слова просто змушували мене відчувати себе оточеним брехнею й бажанням отримати вигоду. Втім, я розумів, що все це — невіддільна частина монархії та всього, що до неї належить.

З поваги до батька я не став відсиджуватися у своїй кімнаті на другому поверсі, а приєднався до свята. Довелося терпіти на собі погляди гостей, а також віднаджувати їхнє бажання заговорити зі мною: я вдавав, що збираюся кудись іти, що змушувало їх шукати собі інші заняття. Це не було б такою проблемою, якби не те, що читалося в їхніх поглядах: їх цікавила моя зовнішність. Я був упевнений, що вони обговорювали її за моєю спиною.

— Анріху, чому сумуєш? — запитав, підійшовши до мене, мій старший брат.

Курт, як і я, успадкував від батька своє чорне волосся, а також достатньо мужнє обличчя, чим я вже не міг похвалитися. Своє волосся він збирав у хвіст, а моє слугувало мені можливістю бодай трохи приховати обличчя. Воно в мене завжди було розпущеним, трішки нижче підборіддя.

— Мені неприємні всі ці люди, — відповів я та вкотре обвів усіх присутніх поглядом.

— Прямо-таки всі? Можливо, мені познайомити тебе он із тими дівчатами? — Курт кивнув у бік компанії з трьох своїх одноліток, які одразу ж відповіли йому посмішками. — Це доньки графа Керленда. Не знаю, що він сам тут забув, але таким гостям я однаково радий.

У Курта завжди в голові були одні жінки, і у свої двадцять один рік він не виглядав набагато серйознішим за мене. Батько завжди казав, що така тяга до протилежної статі створюватиме Курту багато проблем, і тут я міг би з ним погодитися, але не стану: на протилежній статі я не знаюся. Я завжди віддавав перевагу самотності у своїй кімнаті, ніж спілкуванню з кимось.

— Думаю, вони чекають лише на тебе, — сказав я, перевівши погляд на вхідні ворота до маєтку, де нарешті прибув найочікуваніший гість свята.

Це був Бертольд, мій найстарший брат, який рідко бував у нашому маєтку через свою службу командувачем армії короля Ґустава. Усі одразу ж затихли й звернули погляди на нього. По правді кажучи, якби не його звання та заслуги, то всі вертіли б носом через його пошрамоване обличчя — дари війни та дуелей. Зі всіх синів лише він успадкував зовнішність від матері, а не батька, та це в жодному разі не робило його менш мужнім. Мабуть, якби не русе волосся, то в ньому й справді важко було б упізнати щось від матері. Його мундир прикрашали медалі, і мій погляд ухопився саме за них: тепер їх було три, а ще минулого року — тільки одна. До нього ринулися деякі гості, тягнучи за собою своїх доньок. Не знаю, на що вони розраховували, адже мій найстарший брат був закоханий у війну й інших жінок не шукав.

— Ну треба ж, нарешті прибув, — промовив Курт і забув про мене, пішовши до Бертольда.

Про мене часто забувають, навіть у цей день: сьогодні також був і мій день народження. Я міг розраховувати лише на короткі миті прояву уваги від братів та сестри, і мене вони теж привітали. Так, крім двох братів, у мене ще й була старша сестра Надін, яка зараз мала бути десь поруч із матір’ю на другому поверсі. Надін можна було б назвати повною копією матері, але лише зовнішністю: ставилася вона до мене так само, як і брати — відчужено, але без ненависті.

Батька не було видно ні серед натовпу, ні десь у цьому приміщенні взагалі. Мабуть, пішов порозмовляти з якимось гостем подалі від галасу. Це розв’язало мені руки, адже єдина причина, через яку я був тут, серед усіх цих людей, — це його прохання.

Я вирішив піднятися до своєї кімнати якраз вчасно, коли якийсь товстуватий чоловік наважився до мене підійти. Мабуть, зі сторони це виглядало смішно та навіть образливо, але що він міг протиставити тому, що я син герцога? Все, що йому лишилося, — це по-дурному приховати свої емоції за посмішкою та вдати, ніби в нього з’явилися якісь справи.

Підіймаючись сходами, я наостанок оглянувся на ту радість, із якою гості зустрічали Бертольда. Я взагалі не був на нього схожим, але дещо у нас було спільним, як мені здавалося: він буде самотнім через закоханість у війну, а я — через своє тіло. Всьому причина те, що я зовсім не виглядаю чоловіком, моє тіло слабке та жіночне. Курт колись казав мені, що це додає краси чоловіку, але я не сприймаю це як щось добре. Навіть сьогодні до мене підійшов якийсь далекий родич і назвав мене ім’ям Надін. Він не знав, як виглядають діти мого батька, тому прийняв мене за мою сестру, і єдине, що змушувало його сумніватися, — мій чорний чоловічий одяг, який жінки не носять. Клятий він ідіот.

Зайшовши до своєї кімнати, я зачинив двері на засув та важко видихнув. Нарешті тиша, яку порушувало тільки тихе тертя гілки з парою жовтих листків по вікну. Ця картина наче вколола мене якимись спогадами, змусила мої пальці здригнутися, але я швидко опанував себе.

Хотілося зняти з себе одяг і впасти на ліжко, почитати одну із тих книг, що подарував мені батько: він привозив їх часто, коли подорожував до столиці. Та мої пальці завмерли, варто було мені лише спробувати зняти з себе верхній одяг. Ненавиджу те, яким народився, терпіти не можу свої тонкі пальці та руки, свій голос і обличчя. Але все це не завадить мені стати гідним сином свого батька.