1. Молитва Доріс

Осінь, 1455 рік. Пізній вечір. Заміський маєток Білого Сонця

Доріс завжди ненавиділа свого молодшого сина, але з настанням осені це почуття, наче в супроводі погоди, ставало все холоднішим, обпікаюче крижаним. Саме в цю пору року вона народила його: болісні пологи, довгі та важкі, досі віддавалися гостротою в лоні, варто їй лише побачити його обличчя. Вона проклинала той день, адже справді вірила, що тоді привела на світ сина Диявола.

Цей вечір був схожий на попередні: Доріс сиділа в темній кімнаті з однією-єдиною церковною свічкою, яка ледь витримувала її важкі подихи під час читання молитви. Вона вкладала всю себе, щоб вимовляти слова чітко й не зірватися на крик ненависті. Її погляд перебігав від молитовника в руках до кутка кімнати.

— Боже, захисти мене та мою родину від цього зла, — промовила вона крізь зуби й важко поглянула на темний куток. — Ненавиджу тебе, усім серцем ненавиджу.

П'ятирічне дитя сиділо там, тремтячи, і боялося поворухнутися, ховаючись під важкою чорною ковдрою. Воно не розуміло, в чому був його гріх, не знало, чому матір так ненавиділа його. Йому тільки й лишалося, що кожного вечора, протягом останнього тижня, слухати молитви, які часом переходили в прокльони.

— Прошу тебе, Боже, нехай воно згине, — промовила крізь сльози Доріс і відчула біль у лоні.

Їй було важко перебувати в цій кімнаті, болісно, але вона змушувала себе приходити сюди. Це було прохання її коханого чоловіка, який, на жаль для Доріс, не бачив у синові чогось диявольського.

Обережно витерши сльози, щоб не залишити почервонінь, вона встала з-за столу й сховала молитовника в сукні. Замість нього підняла з підлоги дитячу книгу з казками. Дитя в кутку дивилося на неї з-під ковдри своїми сірими очима й стало свідком того, як на обличчі матері в одну мить зникла ненависть і страх, поступившись місцем фальшивій посмішці та любові.

Доріс покинула кімнату якраз вчасно, зустрівши в коридорі свого чоловіка.

— Анріх уже заснув? — промовив Генріх, обіймаючи дружину. — Я б хотів побажати доброї ночі нашому синові.

Генріх був досить високим чоловіком із чорним довгим волоссям і справді ідеальною статурою, як на портретах різних королів. Бувши графом, він мав безліч справ і рідко бував удома, майже весь час подорожуючи королівством у справах. Він подобався Доріс, був сильним і розумним, але вона не розуміла: як він міг не бачити того зла, яке ховалося в їхньому молодшому сині?

— О, коханий, він уже спить, — збрехала вона, сподіваючись, що він не відчує молитовника під її сукнею. — Ці казки вже й мене майже приспали, не кажучи вже про Анріха. Гадаю, не варто його будити. Час і нам готуватися до сну.

— Шкода, уже зранку я вирушатиму до Вейміру, — засмутився Генріх.

— До столиці? Це справді надовго, — понурилася у відповідь Доріс і вперлася лобом у груди чоловіка. — Я думала, що тепер ти читатимеш Анріху казки на ніч.

Випустивши з обіймів дружину, Генріх кивнув, але так нічого й не сказав. Він розумів, що родина його потребувала, але не міг відмовитися від можливості заслужити титул герцога, про який так мріяв. Це не була егоїстична мрія, адже він знав: чим вищий титул, тим краще буде для його дітей і дружини. Гроші, влада та цінність життів — усе це привілеї герцогства, які значно перевершували можливості графа.

— Я купив цю книгу з казками для того, щоб налагодити твої стосунки з сином, — промовив Генріх і, обійнявши Доріс за плече, повів її до їхньої кімнати. — Як я розумію, це спрацювало?

Голоси батьків віддалялися від кімнати Анріха, а він сам нарешті підвівся на ноги, все ще ховаючись у ковдрі. Йому дуже хотілося вирватися з цієї кімнати, з усіх сил побігти до батька й обійняти його, але він розумів, що там була й матір. Вона не стримається і покаже свою ненависть, завдавши цим болю й батькові, а цього Анріх не хотів. Не бажаючи бачити смуток на обличчі батька, Анріх пішов до свого ліжка й обережно заліз на нього, краєм ока поглядаючи на вікно: там завивав осінній вітер, а майже гола гілка з кількома жовтими листками різко розхитувалася у світлі згасаючої свічки.

Церковна тонка свічка гасла швидко, передрікаючи прихід темряви в кімнаті. Але Анріх не боявся пітьми, а навіть навпаки — там було затишно, і завжди можна було сховатися від матері, забившись у найтемніший куток, закутавшись у темну ковдру. Емоції від молитов і ненависті матері швидко вщухли, але заснув він однаково зі смутком: знову батько їде кудись далеко.