Минуло майже три роки, як наш рід прийшов до влади, і тепер мені двадцять один. Мені та Курту дарували титул герцогів. Також наділили землями та військами. Курт отримав наш старий маєток, а мені дісталися землі біля самого східного кордону королівства, які називають Глумфортом. Тут був непоганий, хоча й далеко не рівня королівському, замок та ліс, що дозволяло мені почуватися більш-менш комфортно. Лише довелося звільнити більшість слуг замку, щоб не відчувати на собі їхні погляди.
А що стосується Курта, то він не так давно сильно посварився з нашим королем та Крістгардом, що теж став герцогом. Курт захотів одружитися з тією дівчиною, яку, здається, звуть Ельвірою, але Бертольд не дав на це дозволу. Схоже, що він та Крістгард планували одружити його на якійсь із принцес сусідніх королівств для укладення союзу. Сподіваюся лише, що мене подібна доля обмине.
Та Курт стояв на своєму і все ж надумав одружитися із простолюдинкою цього місяця, про що проінформував усіх. Такий непослух стосовно короля був неприпустимим і міг послужити причиною позбавлення титулу. Але Бертольд та Крістгард не поспішали карати Курта, усе ще сподіваючись переконати його.
— Мій лорде, — до мого намету увійшов солдат. — Вороже військо готується відступати.
Тепер у мене є і своє військо, за допомогою якого я виконую свій обов’язок перед Короною — захищаю землі нашого королівства. Лише дві тисячі солдатів, із яких сотня вершників. Це було мале військо, якщо порівнювати із тим, що було колись у батька. Але цього вистачить, щоб дати бій.
Ворог прийшов із сусідньої держави, щоб грабувати мої володіння, і коли отримав кілька болючих поразок, надумав відступити. Що я маю робити в такому випадку? Я вже переміг, але чи маю я провчити того герцога, що насмілився послати свої війська на мої володіння? Він був із Каплії, сусіднього королівства, що до цього часу ніколи не починало війн першим. Насправді я навіть не впевнений, що він зробив це не в секреті від свого короля.
— Що скажеш, Вінсенте? — звернувся я до лицаря, що сидів за столом.
Вінсент був моїм вірним лицарем та радником. У свої двадцять п’ять років він уже мав вдосталь досвіду, щоб я радився з ним на рахунок подібних питань. Зовні це був звичайний світловолосий молодий чоловік. Таких вірних людей не так і багато на все королівство.
— Якщо Вам цікава моя думка, лорде Анріху, то я б не дав їм утекти, а їхнього герцога взяв би в полон, щоби потім віддати за викуп, — відповів він та підвівся на ноги, готуючись виступати.
— Зрозуміло, так і зробимо, — промовив я вже до солдата, після чого той швидко вийшов із намету, щоби передати мій наказ. — Вінсенте, залиш мене одного.
— Мій лорде, мені допомогти одягнути лати? Самому це робити складно.
— Виконуй наказ, Вінсенте, — промовив я гнівно. — І нехай ніхто сюди не заходить, поки я сам не вийду.
— Слухаюсь, — відповів він та вийшов назовні.
Я підійшов до своїх обладунків та оглянув їх. Це був подарунок від Бертольда, мабуть, навіяний рекомендаціями герцога Крістгарда. Він знав, що я ношу лише темний, а зазвичай чорний, одяг, тому лати мали такий самий колір. Це були легкі лати, що захищали лише там, де це було найнеобхіднішим, а в усіх інших місцях була обшита тканиною шкіра або взагалі сама тканина. Навіть тепер, у двадцятиоднорічному віці, моє тіло було заслабким для повноцінних латів.
Одягати захист самотужки було справді складно, але я вже навчився робити це якнайшвидше, і, затягнувши останній ремінець, я взяв меч та шолом, після чого вийшов назовні.
Погода була жахливо туманна, і за кілька сотень метрів уже не було видно навіть дерев. Я осідлав свого коня та приєднався до Вінсента, що чекав на мене.
— У них не лишилося кавалерії, лорде Анріху, — промовив він. — Розвідка каже, що їх близько п’ятисот піших солдатів. Коні є лише в самих командирів та того герцога. Пропоную обійти їх та перерізати їм шлях кіннотою, поки піхота підбирається до них ззаду.
— Гарний план, — відповів я та надягнув шолом і закрив забрало.
— Мені віддати наказ? — запитав Вінсент.
— Так, як завжди, — відповів я.
Я сам майже ніколи не спілкуюся зі своїми солдатами. Знаю, що вони сміються з мене за спиною через моє слабке тіло, і вони не поважають мене.
— Піхота йде за ворогом прямо зараз, кіннота на чолі зі мною та герцогом Анріхом йде напереріз їм. Візьмемо їх в оточення! Їхнього герцога брати живим, хто це зробить — отримає винагороду! Уперед, за герцога Анріха Глумфортського!
Голос у нього був владний та важкий, такий і потрібен командирам. Усі одразу ж приступили до дій, відповівши кличем у відповідь. Йти по слідах, залишених ворогом, було нескладно, адже земля ще була вологою після літніх дощів, і вони були чіткими.
— Вінсенте.
— Так, лорде Анріху?
— Цю нагороду маємо отримати ми, — усміхнувшись, промовив я та підігнав коня.
Це не перша моя битва, але перша бійня такого масштабу. Наша кіннота збивала з ніг та топтала залишки ворожого війська. Вони були втомлені та голодні, і чекала на них лише смерть. Не було сенсу проявляти милосердя до солдатів чужого королівства, лише герцог потрібен живим. Та якщо за нього відмовляться платити викуп, на нього чекатиме схожа з його військом доля.
#451 в Сучасна проза
#2724 в Любовні романи
#67 в Історичний любовний роман
Відредаговано: 21.11.2024