Розділ 11. Майбутня королева та склеп

Три місяці Лендервіндом править король Бертольд, що вже заслужив помірну любов народу та стерпну ненависть дворянства. Про війну тепер нагадували лише заповнені цвинтарі та порожні будинки в селах.

Сам Бертольд жахливо нудьгував через постійне переслідування варти та підписання державних паперів, які приносив йому Крістгард. Спершу він ще мав час на спілкування із цікавими йому людьми, з Анріхом особливо, але кількість обов’язків зростала занадто швидко.

Анріх прибув у Веймір ще до того, як до Штурбарту привезли листа з новинами фронту. Його смуток, з яким прибув до старшого брата, зник, як тільки він побачив прапор із Білим Сонцем, що майорів на всіх вежах стін міста. Це означало, що мрія його батька збулася.

Остаточно зайві думки про себе самого у нього зникли, коли він побачив коронацію. Бертольда роздягли до пояса в оточенні священників, а над головою тримали нову корону. У мить перед тим, як корона опустилася на його голову, усі присутні, крім самих священників, стали на одне коліно та схилили голови. Ця картина назавжди залишилася в пам’яті Анріха, і він міг у найменших деталях розказати все, що побачив, навіть враховуючи те, що минуло вже майже три місяці з того дня.

Крістгард, хоча й мав безліч справ, завжди знаходив вільний час на пошук нових. Наприклад, він знайшов для Бертольда дружину. Він розповів про це за сніданком у присутності всіх, хто залишився живим із Білого Сонця. Насправді, це мала б бути дружина Луціана, але той втік разом із Хельгою та вже не мав права на трон. Тому тепер її кандидатуру розгляне Бертольд.

Надін разом із герцогом Адольфом теж прибули, як і Доріс та Курт. Відсвяткувати це вони вирішили лише зараз, дочекавшись, поки в замку не стане максимально безпечно.

Усі вітали Бертольда з отриманням корони, але при цьому не приховували смутку за Генріхом. Особливо Доріс, що сумувала за коханим чоловіком найбільше. Її смуток у силі міг зрівнятися лише з її ненавистю до Анріха. Вона проклинала наймолодшого сина кожного ранку та вечора, давно перетворивши свої молитви до Бога в прокляття. Та Анріх не звертав на це уваги, адже він уже звик до її ненависті з дитинства.

— Маю визнати, Бертольде, тобі личить бути королем, — промовив герцог Адольф, коментуючи картину, що прикрашала одну зі стін у вітальні. Там був зображений Бертольд із короною та мечем, що добре описувало його. А от кількість шрамів художник значно применшив.

— Дякую, Адольфе, — відповів Бертольд, теж поглянувши на картину. — Я погодився позувати лише щоб граф Крістгард нарешті дав мені спокій.

— Королю, портрет має бути в кожного правителя, — втрутився в розмову Крістгард. — І не лише один. Можливо, варто замовити ще декілька. Думаю, верхи на коні буде виглядати добре.

В Анріха така розмова викликала легку посмішку, адже він добре розумів, як Бертольд не любить позувати та займатися дворянськими традиціями. Він усе ще воїн і воліє відчувати себе як на війні, без зайвих церемоній та обов’язків. А Крістгард, здається, іноді навіть дражнить короля подібними словами. Навіть сліпець би помітив, що тепер Бертольд та Крістгард були наче друзі, що не втрачали можливості жартувати один над одним.

— То, що там на рахунок майбутньої королеви? — запитав Курт та поглянув в очікуванні відповіді на Бертольда.

Та відповідь дав Крістгард:

— Це донька князя дуже далекої країни, але нехай вони й далеко, та сила їхня значна. Нашому королівству знадобиться такий союзник. Її ім’я Ольга, і скоро мають привезти її портрет, щоб ми могли поглянути на те, як вона приблизно виглядає, — задумавшись, промовив Крістгард, дивлячись у порожнечу, наче уявляючи щось перед собою. — Вже потім ми обдумаємо та обговоримо деталі цього союзу. Треба буде заново домовлятися із князем про одруження, раз Червоне Серце вже не володіє Вейміром.

— Сподіваюсь, це буде дружина варта короля? — усміхнувшись, сказав Бертольд.

Союзи між державами заведено скріплювати священними тенетами шлюбу. Саме тому все більше країн приймали християнську віру, нехай у деяких із них вона часом і відрізняється.

— О, любий мій сину, — зі щастям на обличчі промовила Доріс. — Генріх так би пишався таким сином, як ти. Думаю, він зараз щасливий та спостерігає за нами з кращого світу.

На обличчі Доріс можна було розгледіти щастя, але всі розуміли, що горе по втраті чоловіка з’їдає її та мучить. Цілими днями вона то сиділа на самоті у своїх покоях, то йшла до королівського склепу, де були поховані всі королі.

За наказом Бертольда саме там поховали тіло та голову Генріха, хоча той так і не став королем. Цей склеп вважався місцем, де влада правителів не має значення. Якщо до влади прийде новий король, що всією душею ненавидів попередника, то він не мав жодного права якось завдати шкоди залишкам померлого. Інакше кара Божа зійде на нього.

Саме там Доріс проливала сльози біля важкої кам’яної труни. Холод склепу давав про себе знати, і вона стала почуватися ще гірше, але так і не послухала нікого та продовжила туди ходити. Колись вони поклялися перед Богом у вірності один одному, і вона справді була вірна своєму коханому Генріху.

— Без сумніву, Ваш чоловік щасливий, адже його мрія збулася, а родина в безпеці, — додав і свої слова Крістгард.

Поки всі про щось розмовляли, Анріх занурився у свої думки, де досі вирували деякі неприємні спогади. Від кожного погляду на матір він пригадував той вечір, коли дізнався правду про себе. Усе частіше його сестра приходить до нього в снах, але з минулого разу в Штурбарті — жодного разу наяву.