Розділ 10. Портрет та дві споріднені душі

Вечір настав, й Агнет постукала в мої двері, як ми й домовлялися. Я думав, що ми кудись підемо, але, як виявилося, цей вечір ми проведемо в моїй кімнаті. Вона принесла із собою якусь старовинну на вигляд книгу і чомусь весь час посміхалася.

— Що це за книга? — запитав я, замикаючи двері.

— Це не зовсім книга. Тут я зберігаю свої малюнки, — відповіла вона і трішки почервоніла. — Я ще нікому й ніколи їх не показувала. Ти будеш першим.

— Сприйму це за честь, Агнет. Але дозволь запитати, чому ти вирішила показати їх саме мені?

— О, Анріху, відповідь на це запитання я дам пізніше, — сказала вона і сіла на моє ліжко, після чого хлопнула долонею біля себе, пропонуючи тим самим приєднатися до неї. — Ти хотів знати, де моя мама.

— Так, хотів би знати. Але все ще вважаю, що якщо ти не хочеш говорити, то не треба.

Щось сумне я бачив у її очах при спогадах про матір, і загалом здогадувався про її долю. Питання було лише в тому, чим ця доля закінчилася. Запаливши ще декілька свічок, щоб було краще видно малюнки Агнет, я сів поруч із нею та приготувався слухати.

— Я уважно тебе слухаю.

— Ніколи її не бачила і ніколи її навіть не знала, — важко видихнувши, почала говорити Агнет. — Батько завжди уникав цих розмов, адже це складно для нього. Але деяка прислуга все ж розповіла мені, що вона померла, народивши мене. Її довгий час мучили сухоти, і, як вони говорили, він ослабив її перед моїм народженням, чого вона й не витримала.

— Кажуть, що моє народження теж було важким для матері, — промовив я у відповідь. — Але я навіть уявити не можу, як тобі через це може бути важко.

— О, ні, Анріху, ти сильно перебільшуєш, — відповіла вона, похитавши головою. — Все відчувається так, наче її ніколи й не було в моєму житті. Я бачила її лише на старій картині, що в батькових покоях, і чула її опис зі слів інших людей. Вона для мене наче чужа людина. Мені сумно, що я росла без мами, але я не відчуваю, що мамою була саме вона. Мабуть, це звучить просто жахливо, адже вона померла, давши мені життя.

Я теж уже мало що відчуваю до своєї матері, вона теж мені як чужа. Єдине, що мене поєднує з нею, — це батькове кохання до неї та мій обов’язок її захищати. Та я вирішив не казати про це Агнет, бо не хочу виглядати так, наче скаржусь на своє життя, коли в неї були й свої складнощі. Я все ж таки чоловік, і маю поводитись відповідно. Що б зробив батько в такий момент, чи хоча б Бертольд або Курт?

Думки про останнього змусили мене задуматись про те, щоби по-дружньому обійняти Агнет. Але я боявся, що вона притиснеться до мене занадто сильно і відчує мої груди. Та й не годиться молодій дівчині обійматися з кимось, із ким не одружена.

— То ти хотіла показати мені щось? — перебив я незручну тишу.

— Т-так, мої малюнки, — промовила вона і нарешті розкрила книгу, де замість тексту були вшиті різні замальовки.

Це були прекрасні зображення людей, різних предметів й тварини. Я ніколи не звертав особливої уваги на мистецтво, але тепер воно здалося мені чимось більш зрозумілим і менш холодним, ніж те, що малювала матір.

На деяких сторінках був зображений граф Крістгард, через що я зрозумів, що він був наче справжнім. А це значить, й інші люди теж були справжніми?

— Всі ці люди… Ти тихцем їх малювала? — запитав я в неї, із захопленням роздивляючись сторінки. — Виглядає дуже гарно, Агнет, у тебе справжній талант.

— Так, Анріху, вони не знали, що я їх малюю. Я, гуляючи околицями, старалася запам’ятовувати їхню зовнішність, а потім відтворювала її у своїй кімнаті. Через це мені здається, що я так і не змогла намалювати когось таким, яким він є насправді. Навіть свого батька я не змогла досконало намалювати.

— Ти справді так думаєш? Він виглядає як живий.

— Тобі так лише здається, Анріху. Якби ти вмів малювати, то помітив би деякі помилки в моїх роботах, — промовила вона та підвелася з ліжка. — Я хочу намалювати тебе, Анріху, не по пам’яті, а дивлячись на тебе. Позуватимеш для мене?

Така пропозиція здивувала мене. Я завжди розумів, що моє тіло якесь неправильне, і точно б не забажав, щоб його зобразили на папері. Але прекрасні зелені очі Агнет наче зачарували мене, і я сам не зрозумів, коли кивнув їй у відповідь.

— Добре, але лише якщо це не займе багато часу, бо я все ще планую втекти, можливо навіть днями.

Спершу я покірно, наче якась прислуга, намагався сісти в необхідну для неї позу. Агнет весь час поправляла мене та розглядала з усіх боків, шукаючи необхідний ракурс, а потім дістала з книги чистий лист паперу, що в розкладеному стані був справді великим, та тонку вуглину. Вона малювала, поклавши лист на стіл, але навіть так я не мав можливості поглянути туди, адже вона швидко казала мені не вертітися. Її рухи були точними та зосередженими, і я постійно ненароком поглядав на неї, що трішки злило її, адже потім я вже не міг прийняти точно ту ж саму позу.

— Знаєш, Анріху, ти жахливо позуєш, — посміхнувшись, промовила вона, усе ще малюючи те, чого я не міг бачити.

— Вибач, я роблю це вперше, — відповів я.

Насправді це була не зовсім правда, адже одного разу батько запросив до нас художника, що мав намалювати всю нашу родину на великому полотні. Але тоді я через деякий час відмовився, а Бертольда не було вдома, через що бажання батька мати подібну картину перегоріло. Та все ж накреслити лінії на полотні той художник встиг, і я навіть провів деякий час стоячи перед ним наче статуя.