Розділ 9. Битва за Веймір

Бертольд до останнього відмовлявся вірити, що це не якась хитра пастка ворожих військ. Усе йшло занадто гладко та за його планами. Також сумніви не покидали й обличчя Крістгарда, який нещодавно прибув. Вороже військо потрапило в оточення та не могло навіть захистити себе, не кажучи вже про атаку.

Декілька днів тому Червоне Серце, як і думав Бертольд, отримало підкріплення від Бергенського королівства. Тоді серед військ Білого Сонця пішли чутки, що війну вже не виграти. Бертольд добре знав про ці чутки серед своїх солдатів, але не міг їх заперечити чи спростувати.

Та сьогодні, коли битва почалася, новоприбуле підкріплення покинуло Червоне Серце, залишивши королеву Хельгу сам на сам із Білим Сонцем. Ніхто так і не дізнався причини їхнього відступу, і Бертольд ще довго змушував розвідників слідкувати за тими військами, аж поки вони не відійшли достатньо далеко, щоб не загрожувати обходом із флангу.

Військо Хельги гинуло на очах у Бертольда та Крістгарда. А сама королева та її наближені, мабуть, уже збиралися тікати з міста. Зовсім скоро Веймір буде взятий в облогу, яку не буде кому зняти, і можна вважати, що столиця тепер під прапором Білого Сонця.

— Чи віриш ти, Крістгарде, що перед нами зараз сходить Біле Сонце? — ностальгічно, пригадуючи батька, промовив Бертольд.

— І то правда, Бертольде, — відповів задоволено Крістгард.

Насправді вони обидва розуміли, що лише удача допомогла їм виграти цю битву. Бертольд так і не зміг заздалегідь дізнатися, хто мав бути союзником Хельги, та так і не знайшов союзника за межами Лендервінду для себе. Поступово, наче камінь падав із його плечей, даючи впевненість у майбутньому.

Деякий час вони ще спостерігали, як залишки війська Червоного Серця здаються в полон. Ці полонені все ще були солдатами, які можуть знадобитися, якщо війська сусідніх держав захочуть захопити їхнє королівство. Усім було зрозуміло, що внутрішня війна привертає увагу голодних яструбів навколо, що жадібно ділять шкуру невбитого ведмедя, примальовуючи до карти своїх володінь додаткові землі.

— Потрібно послати більше розвідників в околиці біля Вейміру, — відійшов від роздумів Бертольд та взявся думати про наступні кроки. — Треба захопити Хельгу, поки та буде тікати.

— Так, але основному війську потрібен час на відпочинок, усе ж можливо, що столицю вони не здаватимуть до останнього, нехай і при відсутності провізії та людей, — вимовив і свої думки Крістгард.

Перед тим як віддати накази, Бертольд ще раз глянув на сонце, що сліпило, але змушувало його вірити — мрія батька буде виконана. Крістгард довго переконував його стати претендентом на трон, і тепер Бертольд й сам вирішив для себе, що має зробити це для Лендервінду та батькової мрії.

***

Хельга ледь стримувала свій гнів через втрату влади та земель. Вона, як і її сини, робила все можливе, щоб виграти цю війну. Але тепер у них навіть не було сил та провізії, щоб витримати облогу міста. Військо не прогодуєш у закритих стінах.

Керована таким розпачем, вона навіть віддала наказ спалити весь Веймір, щоб ворогу дістався лиш попіл. Та Луціан переконав її скасувати цей наказ, адже в майбутньому вони ще спробують повернути собі своє. Молодший принц Луціан був єдиним, хто намагався зберігати холоднокровність у кареті, що повільно їхала серед війська королівства Бергент.

Прибуле підкріплення не стало вступати в бій, зрозумівши, що війська Хельги голодні та ослаблі, і немає сенсу віддавати за них свої життя. Битва й так була програна ще на початку. Натомість їхній командувач запропонував Хельзі допомогу із втечею. Військо Бергенського королівства не просто відступило, а забрало із собою королівську родину.

Віднині Хельга стала королевою у вигнанні, але в її розумі вирувало полум’я, що бажало помсти. Вона уявляла собі, як голови всіх із Білого Сонця прикрашають стіни її столиці. Якщо буде потрібно для помсти, то вона відправиться куди завгодно, навіть далеко на північ, звідки була родом, щоб знайти військо.

Тримаючи в руках корону, яку взяла із собою, вона вдивлялася у дорогоцінне каміння на ній. Ця краса заворожила її, але водночас вона розуміла, що тепер ця корона нічого не варта без королівства.

— Стільки людей гине за бажання одиниць отримати її, — гірко усміхнувшись, промовила Хельга та кинула корону на підлогу карети. — Ми повернемо собі Веймір та Лендервінд, сини мої.

— Обов’язково повернемо, і кожен, хто стане на нашому шляху, має закінчити своє життя болісною смертю, — розлючено промовив старший принц Вільям, що досі не міг заспокоїтися через поразку.

Вільям був протилежністю молодшого Луціана, і там, де менший брат використає м’яку силу, старший використає меча. Та все ж їх обох дещо об’єднувало — повага, а можливо і страх, до матері. Вона була жахливою в гніві та жорстокою від ранку до ранку. Навіть своїм синам вона не надала щасливого дитинства, виховуючи їх як сама вважала за потрібне.

— Вибач, мамо, якби я зміг захопити родину Генріха та Бертольда, цього б не сталося, — із провиною на обличчі промовив Луціан.

Вільям зневажливо поглянув на молодшого брата, що не впорався із таким простим завданням, але мовчав, очікуючи слів матері. Сам Луціан розумів, що небагато честі у викраденні родини опонента, але це могло б допомогти його роду втримати владу.