Розділ 8. Розбиті та поєднанні серця

Як і думав, більшість недругів були поза межами нашого маєтку. Нам взагалі пощастило, що вони досі були тут, а не відступили із полоненими до столиці. І це справді було дивно, адже вони мали б очікувати того, що сюди повернеться частина нашого війська. Мабуть, у них теж були проблеми із гінцями, яких запросто могли пограбувати чи вбити не лише бандити, а й голодні жителі сіл та деяких міст. Або вони боялися, адже між маєтком та столицею були землі, що контролювалися Білим Сонцем. Це могло б пояснити їхню затримку тут, але тепер важливим було лише одне — бій почався. 

Та все ж боєм це було складно назвати, адже на кожного ворожого солдата в нас було десяток своїх воїнів — просто різанина, чи може страта. Сам Крістгард, що спостерігав за своїми воїнами, сидів на коні в безпечному місці, і хотів, щоб я теж зробив те ж саме. Але мій меч має бити ворога, а тому я приєднався до штурму. Хоча в нас і було більше людей, але оточити маєток усе ще було неможливо, а тому деякі боягузи Червоного Серця змогли виїхати в ліс. Принца Луціана я серед них не бачив.

Було трішки шкода бачити, як воїни Крістгарда вибивають двері та ламають меблі, що ворог використовував для барикад. Але головне, щоб ми дісталися до живої матері та Курта. У цьому бажанні я вирвався вперед, залишивши людей Крістгарда позаду, а сам пішов до кухні, де хотів спуститися до підвалу. В одному із коридорів мені зустрівся ворожий солдат, що, мабуть, через міцний сон, навіть не очікував побачити когось стороннього.

Я не дав йому навіть найменшої можливості на захист, проткнувши його своїм мечем. З його рук на підлогу випали прикраси моєї матері, що їй колись подарував батько.

— Виродок, — вирвалося в мене.

Він обікрав кімнату матері, а значить обікрав мою родину, обікрав мене самого. Лише смерть має бути покаранням для таких, як він. Відштовхнувши його по голові ногою, тим самим звільнивши меча, я підібрав прикраси. Як би вона мене не ненавиділа, а батько кохав цю жінку всім серцем, проявляючи свої почуття цими подарунками.

Я вирішив віднести прикраси до її кімнати, щоби покласти їх на місце. Та в першу чергу я оглянувся там, адже востаннє я був у цій кімнаті, коли народився. Після того мене ніколи не пускали сюди — мати заборонила.

Це мало чим відрізнялося від інших кімнат, за винятком декількох деталей. Тут було багато картин, більшість із яких були невдалими та зробленими руками новачка. Але одна з них була особливо потворна. Ні, намальована вона була добре, але це не робило її не потворною. Там був зображений батько з білими крилами за спиною, а позаду нього якийсь темний силует із порожнім обличчям. Картина не була завершеною, але навіть так я розумів, що то я зображений позаду батька.

Мовчки зробивши те, за чим прийшов, я вийшов та зачинив за собою двері й повернувся на перший поверх.

На диво, я більше не зустрів ворогів, спокійно діставшись необхідного місця. Затримавши дихання, я заглянув у решітку на дверях камери й, видихнувши з полегшенням, побачив там Курта, що сидів поруч зі стіною та щось видовбував ножем, який я йому тоді залишив.

— Ви в порядку? — запитав я, відчиняючи двері. — В мене із собою є їжа, якщо треба.

— О, Анріху, не переймайся, — весело промовив Курт, поки матір продовжувала похмуро дивитись на мене, виглядаючи з-під ковдр лише обличчям. Її досі мучив болючий кашель. — Моє вміння дипломатії перевершило навіть мої очікування! У нас весь час було все необхідне, крім тепла.

Зайшовши до камери, я поглянув на те, що видовбав на стіні Курт. Там був малюнок, що зображував голого та дурного принца Луціана, який бив себе палицею по голові. Мабуть, сам Луціан цієї творчості ще не бачив, якщо вже надавав усе необхідне полоненим. Насправді я здивувався тому, наскільки гарно це було зображено. З Курта міг би вийти гарний художник, але матір однаково була в цьому кращою за нього, маю визнати.

— Тобі, я бачу, робити було нічого, Курте, — промовив я та гірко усміхнувся, адже мав дещо розповісти їм. — Луціан уже не побачить твоєї роботи, адже деякі його солдати змогли втекти та, мабуть, уже встигли його попередити, що тут для нього небезпечно.

— Шкода, — сказав Курт та оглянувся. — Саме сюди я і хотів його посадити та протримати декілька років.

Від розмови, якою я просто відкладав болючу мить, нас відволікла матір, що нарешті відкинула в сторону ковдри та спробувала підвестися на ноги. Та допомагати їй довелося Курту. Виглядала вона просто жахливо, а кашель нікуди не зник.

— Де Генріх… Кхе-кхе, де мій чоловік? — безсило промовила вона.

Що я маю їй сказати? Смерть батька зруйнувала щось у мені, а для неї це буде щось настільки жахливе, що навіть уявити страшно. Переглянувшись із Куртом, я змусив себе показати матері посмішку.

— Батько зараз не тут, мамо. Я прибув сюди із графом Крістгардом та його воїнами, — видавив я із себе, після чого дочекався, поки Курт візьме матір під руку, щоб відвести її в тепліше місце. — Я розпалю камін у твоїй кімнаті, мамо. Тобі треба відпочити. Батько не хотів би, щоб ти була в такому стані.

Дорогою ми всі мовчали, тихо роздивляючись той гармидер, що влаштували ворожі солдати в нашому домі. Солдати Крістгарда, що все ще шукали ворогів по різних кімнатах та сховках, поводили себе трішки краще. А сам Крістгард, як я побачив у вікно другого поверху, продовжував стояти на подвір’ї та розмовляти з пораненим солдатом Червоного Серця. Одного полоненого ми все ж узяли, але, судячи з обличчя Крістгарда, знав або говорив він небагато.