Розділ 7. За світлом сонця

Коли я дістався околиць Вейміру, майже за декілька тижнів із часу втечі з маєтку, місцеві розповіли, що військо мого батька відступило. Я вже бачив високі стіни міста і був сильно розчарований, що він так і не зміг отримати корону.

Втім, я однаково вирішив підійти до міста ближче. Це, усе ж таки, столиця, і я хотів поглянути на неї. Я не став підганяти коня, дозволивши йому повільно йти дорогою до стіни. Навколо було багато людей, і всі виглядали нещасними. Воно й не дивно, адже тут всюди було видно сліди битви. Малі діти, що гралися частинами побитих обладунків та порубаними кольчугами, були кращим тому доказом. Деякі, кому пощастило знайти найкращі трофеї, носили із собою навіть зброю, поки ту не забирав хтось із дорослих.

— Гей, це мають забрати солдати, — промовила жінка, забираючи в дітей меча та відкидаючи його в сторону. — Заборонено збирати зброю із поля бою. Ви що, хочете, щоб нас усіх покарали?

— Вибач, мамо.

— Яке ще вибач?! Щоби більше такого не було! Я не хочу отримати палицями через вас!

Закони бувають жорстокі, це мені ще батько казав. Але також він казав і про те, що без них простолюдини починають ледь не божеволіти. Та й не лише простолюдини, адже у дворянства та навіть монархії теж є свої заборони й обов’язки. Навіть король не може порушити закони Божі, лише якщо сильно захоче. Але часто виявляється, що взагалі ніхто правил не дотримується, як тільки виникає така можливість. Служанка за можливості краде їжу у свого господаря та несе її додому, а вартовий знайде час на посту, щоб поспати.

Заходити до міста я не хотів, та й це було б занадто небезпечно. Але мою увагу привернуло дещо на високих стінах міста. Щось, що привертало також і погляди людей навколо. Сліпуче сонце не давало розгледіти це з великої відстані, а тому мені довелося підійти майже до воріт, щоб бути в тіні.

За яскравим промінням поступово почали з’являтися обриси, що набували знайомої форми. Це була людська голова, насаджена на списа. Її мертвий погляд зустрічав та проводжав усіх гостей міста. Дехто навколо мене дивився на неї посміхаючись, а дехто гірко кривлячи губи. Але я… Мій світ перевернувся, зруйнувався та розбився на безліч уламків.

— Не може бути, — промовив я, не в змозі відірвати погляду від такого знайомого обличчя, що було на диво спокійним. — Ні, ні, ні.

Моє серце забилося як навіжене, наче ось-ось вирветься з грудей. Обличчям покотилися сльози, а до горла почав підступати давно забутий біль горя.

— Кажуть, сама королева Хельга відрубала цьому виродку голову, — пролунало десь поруч із моїм конем. — Туди йому й дорога.

Опустивши погляд зі стіни донизу, я побачив старого сивого діда, що стояв біля коня та дивився на мене знизу вгору. Його огидна посмішка змусила моє обличчя скорчитися від ненависті, і я з усієї сили вдарив ногою йому по носу. Старий упав як мішок із лайном і взагалі не рухався. Люди навколо почали коситися на мене та відходити подалі. Я швидко погнав коня якнайдалі від цього місця. У голові був справжній хаос, а злість та розгубленість змагались за володіння моїм розумом. Усе було так, наче я сплю, повільно та нечітко. Здавалося, що все це нереальне.

Не знаю, скільки часу минуло, але коли я зупинив коня, то він важко дихав, а навколо вже вечоріло. Жахливий день, найгірший з усіх у моєму житті. Перед моїми очима все ще виднілася та жахлива картина з батьковою головою та звучав відгомін слів того старого. Хіба мій батько заслуговував на це? Він був кращою людиною поміж тих, кого я знав. І тепер його немає. А що я?! Можу лише лити сльози за ним, не маючи можливості навіть забрати його тіло та голову, щоб гідно поховати. Я жалюгідний син, жалюгідний.

— То, може, матір мала рацію? — промовив я крізь сльози сам собі. — Я накликав біду на нього? Я те саме диявольське дитя, змій, що нашіптував йому?

Я вже був готовий повірити в ці думки, прийняти їх за істину. Але спогади про мого батька змусили мене відректися від них. Він не вважав мене кимось іншим, крім як сином. Я ЙОГО син, а не Диявола!

Оглянувшись навколо, я побачив лише невеликі зарослі посеред поля. У голові відчувся різкий біль, що змусив мене сісти на землю під найближчим деревом. Непогане місце для відпочинку та важких думок.

Я намагався прийти до тями, спостерігаючи за тим, як мій кінь їсть молоду траву. Я ж сам відчував жахливий голод та слабкість. На цьому тижні вдалося поїсти лише декілька разів, знайшовши їжу в покинутих будинках. Через війну таких будинків було багато, особливо там, де пройшли великі битви. Голодні до їжі та жінок солдати взагалі втрачали розум, судячи з того, що мені розповідали ті, хто пережив усе це.

Я відчував, як слабшає моє тіло, і якщо я засну тут на ніч, то можу й не прокинутися. Але мені було дуже складно змусити себе діяти. Нічого не хотілося, наче все тут втратило свій сенс. Думки про батька зводили з розуму, але при цьому нагадали мені дещо — я маю захищати родину, у мене все ще є брати, сестра та матір. Я маю захистити їх, адже я син свого батька.

Зібравшись із силами, я знову осідлав усе ще втомленого коня.

— Вибач, але відпочивати будемо потім, — промовив я та погладив його по шиї. — Треба знайти Бертольда або графа Крістгарда. Йти слідом за військом має бути простіше простого.

***

— Вони не поспішають за нами гнатися, Бертольде, — задумавшись, промовив Крістгард.