Розділ 5. Сонце за хмарами

Через два місяці військо під гербом Білого Сонця знову стояло перед стінами столиці, пробиваючись туди битва за битвою. Генріх сам вів своїх воїнів у бій. Одягнувши повні лати та осідлавши коня, він приєднався до графа Крістгарда та свого сина Бертольда, які спостерігали за майбутнім полем бою з пагорба. Звідси було добре видно вороже військо під гербом із червоним серцем, а також високі стіни міста, що ховали за собою королеву Хельгу. Столиця мала назву Веймір.

— Батьку, ти не передумав? — поцікавився Бертольд.

— Ні, я обов’язково маю бути в перших рядах як тільки почнеться битва. Так має робити кожен справжній король, інакше він не вартий носити корону.

— Тоді я теж приєднуюсь до Його Величності, — додав граф Крістгард, що теж був у латах.

Такі лати давали всі необхідні шанси на полі бою, щоб вижити під дощем із ворожих стріл. Але головне — не лишитися серед ворожих солдатів наодинці, інакше жодні лати чи вміння не врятують навіть найславетнішого лицаря.

Генріх цінував вірність графа Крістгарда, адже не кожен зміг би ризикнути та піти на перші лінії. Він також розумів, що Бертольд теж цього бажав, адже він жив битвою, але хтось має командувати військом звідси, з високого пагорба. А краще, ніж старший син Білого Сонця, цього ніхто не зробить.

— Дякую, Крістгарде, але я ще не король, щоб називати мене так, — промовив Генріх. — А що ти хотів мені сказати сьогодні вранці? Вибач, тоді мене відволікли.

— Не варто просити вибачення, — відповів граф, взявши шолом зручніше в руки. — Маю донесення, що якби ми не стояли зараз тут, то війська Хельги вже б були на ваших землях. Вона планувала порушити умови домовленості.

— Зрозуміло. Отже, Анріх мав рацію щодо цього. У мене справді талановиті сини. Правда, в Курта одні жінки в голові, — посміхнувся Генріх і поглянув на небо. — Шкода, що сонце за хмарами. Було б добре, якби воно осяяло нашу перемогу. А тепер ходімо, Крістгарде, я маю підняти бойовий дух наших солдатів.

— Мабуть, не буде зайвим пообіцяти їм якусь винагороду, — запропонував Крістгард. — Ваші люди вірять у свого короля, але віру краще підкріпити чимось, що можна буде пропити після перемоги.

— Слушна думка, Крістгарде.

І почалась битва під славним містом Веймір. Біле Сонце зійшлося у поєдинку з Червоним Серцем за право володіти Лендервіндом.

***

Судячи з тих листів, що надходили від батька, він та його військо вже мали стояти під стінами столиці. Я був щасливий, що він прислухався до мене, але був би ще щасливішим, якби узяв мене з собою. Нехай моє тіло слабке, але я все ще можу за себе постояти й добре навчаюся, якщо вірити словам Курта. Учора, вперше за довгий час, на землі лежав саме він, а не я. Я зміг повалити його у двобої, і, що найголовніше — не відчув піддавків. Мені навіть здалося, що він трохи образився через це.

Сидячи у своїй кімнаті, я лише й робив, що змушував себе читати якусь нудну книгу. Батько казав, що книги роблять людину розумнішою, і це справді так. Але ця книга була занадто нудною, тому моя увага весь час переходила на вікно. Важкі чорні хмари були цікавішими за писанину безіменного автора, здавалося навіть, наче в тих хмарах теж щось написано. Але як їх можна прочитати? Поки що я міг сказати по них лише одне — сонця за ними не видно. Жахлива погода, як на весну.

— Ти виглядаєш жалюгідно, — почулося в кімнаті, і я підскочив із місця та схопився за меча.

Знову той самий голос, який я почув вперше в замку герцога Адольфа. І знову навколо нікого не було, наче це сама кімната заговорила до мене. Я не зміг придумати нічого кращого, ніж просто заглянути під ліжко, у шафу та інші місця.

— Допоможіть! — цей крик донісся з-за дверей, і голос належав одній зі служанок.

Дивний голос одразу ж вилетів із голови, і я забув про нього.

Я був у широкій зручній сорочці, тому не став перейматися через одяг та відсутність бинтів на грудях. Відчинивши двері й поглянувши в коридор, я побачив солдата з червоним плащем на спині. Він стояв над мертвою служанкою, а з його меча стікала кров. Усі наші, крім мене, носили білі плащі, а червоні мали герб Червоного Серця.

— На нас напали? — прошепотів я.

Солдат помітив мене, і як тільки він переступив через убиту жінку, за його спиною з’явилося ще декілька таких самих. І наче цього не вистачало, позаду теж почулися важкі кроки — нема куди тікати, лишається тільки битися. Я зайшов назад до кімнати, щоб не бути оточеним. Зачинивши двері та направивши вістря меча на них, я став вслухатися в їхні кроки, які різко перейшли в удари по дверях.

— Відчиняй! — прокричав один із них, мабуть, не очікуючи такої міцності дверей.

Що мені робити? Якщо вони тут, то мати та Курт теж у небезпеці. Я обіцяв батьку оберігати його дружину — мій обов’язок. Спробувавши вистрибнути з вікна, я лише зламаю собі ноги, а прийняти бій із такою кількістю солдатів я точно не зможу.

Так нічого й не придумавши, я став свідком того, як важкі двері впали на підлогу моєї кімнати. Увійшло троє чоловіків, і один із них відрізнявся від інших. На ньому теж звисав червоний плащ, але під ним були лати, а не кольчуги та куртки, як у всіх інших. Усе на ньому виглядало дорогим, що означало — він із наближених королеви Хельги.