Розділ 4. Диявол, що нашіптує…

Минуло чотири місяці з початку війни. Багато армій, великих та малих, билися за своїх кандидатів на престол Лендервінду. Замість померлого Ґустава тепер столицею правила його овдовіла дружина, королева Хельга. І вона не знала милосердя, як його не знають у далеких краях, де вона колись народилася. Не жаліючи війська, вона знищувала кожного, хто хотів забрати корону.

Ніхто не знає, чому сини Ґустава відмовилися від влади на користь матері, але важливим було лише одне — військо, зібране батьком, було найсильнішим серед усіх, хто бажав корони. Чотири місяці батько та Бертольд перебували далеко від дому, і вже стільки ж часу я та Курт отримуємо новини у вигляді листів.

Вони не знають поразок, йдучи до перемоги, хоча все відбувається не так швидко, як планувалося. Але зовсім скоро військо під гербом із білим сонцем буде поруч зі столицею.

Мені ж залишається лише чекати на повернення батька та виконувати його наказ — оберігати матір та дім. Наш маєток не був беззахисним і охоронявся сотнею добрих солдатів. Тому ворогу буде не так просто проникнути сюди непоміченим, щоб узяти когось із нас у полон та шантажувати батька. Хоча ризик такого розвитку подій, звісно ж, існує.

Цілими днями я спершу вмовляв Курта потренуватися зі мною, а весь інший час намагався перемогти його у двобої. Він не воїн і ніколи ним не бажав стати. Але я так і не здолав його жодного разу. Я занадто слабкий, хоча й відчуваю, що стаю сильнішим або просто більш вмілим.

— Вставай, Анріху, весна ще холодна, а земля ще не прогрілася, — промовив Курт і подав мені руку.

— Сам же з ніг мене збив, брате, — відповів я й ухопився за його руку. — Невже навіть совість не мучить?

— Ха! Совість для невдах, Анріху, — промовив він і поплескав мене по плечу, наче обтрушуючи пил з одягу. — На цьому досить, сідлаємо коней та повертаємося до маєтку.

Ми тренувалися далеко позаду маєтку, хоча у дворі було спеціально відведене для цього місце. Звідси все ще було видно наш дім, і при цьому дихалося легше без нагляду охорони. Мабуть, вони зараз місця собі не знаходили, адже мали не випускати нас за межі маєтку.

— Думаєш, мама буде сваритися? — весело запитав Курт, підганяючи коня.

— На мене, хіба що, — байдуже відповів я і теж сів у сідло. — Ти її улюблений син, а не я.

— І то таке. Бертольда вона любить більше, — відмахнувся з усмішкою Курт.

Повільно, не женучи коней, ми поскакали додому. Весна, хоча й почалася недавно, усе ж була досить теплою, попри слова Курта. Іноді навіть вдавалося погрітися під сонячним промінням, коли не було холодного вітру. Та я завжди ношу одяг, що ховає шию та руки, але Курт одягався з огляду на красу, а не на практичність. Мушу сказати, що йому добре вдається приховувати те, що в нього зуб на зуб не потрапляє від холоду.

— Невже ти змерз? — підморгнувши, запитав я.

— Лише тому, що спітнів під час тренування, — знайшов виправдання Курт і пригледівся кудись далеко за маєток. — Невже це батько повертається? Якось зарано.

— Хіба? З чого ти взяв? — здивувався я і спробував розгледіти щось, що могло б підтвердити його прибуття.

Далеко на дорозі було видно декілька десятків вершників, які точно належали батьку та наближеним до нього командирам. Деякі з них тримали в руках білий стяг. З такої відстані було складно його розгледіти, але я точно знав, що там, на золотому квадраті, видніється таке ж біле сонце.

— Зустріньмо його наввипередки до того, як він дістанеться маєтку, — сказав Курт, але вже коли його кінь зірвався з місця. — Не відставай, Анріху!

— Знову ти… — усе, що я встиг йому сказати, після чого теж погнав коня.

Курт часто порушує правила в чомусь, що йде на спір. Але завжди робить це так, що жодних образ на нього за це тримати зовсім не хочеться. Мабуть, лише коли спілкується з протилежною статтю, він чітко слідує якимось правилам, які знає тільки він сам.

Воїни на конях мали гарний настрій. А якщо особиста охорона батька була в такому настрої, то і в нього самого він має бути відповідним.

Цього разу першим був Курт, та лише внаслідок того, що я вирішив піддатися. Вершники одразу ж схилили перед нами голови, але нам було на них байдуже: батько забрав всю нашу увагу на себе. Бертольда з ним не було, але це й зрозуміло, адже командувач армією ще якийсь час залишатиметься з нею.

— А ось і мої сини, — промовив він і зупинив свого коня, як тільки ми до нього приєдналися.

— Батьку, радий тебе бачити, — сказав я та оглянув його. — То ти отримав корону? Де вона?

Та на своє запитання я так і не отримав відповіді, бо в розмову втрутився Курт, який так невчасно вирішив покорчити із себе дорослого:

— Анріху, май терпіння, — сказав він і злегка смикнув мене за волосся. — Батько повернувся з дороги, і спершу ти маєш дати йому можливість відпочити та побачитися з дружиною. А вже потім, за столом, ми все й дізнаємося.

— Так, Анріху, — кивнув батько та підігнав коня. — Зберімося всі разом, а вже потім я вам усе розповім.

Щось на обличчі батька не давало мені спокою, наштовхувало на неприємні думки, але я змусив себе забути про це до приїзду додому.