Розділ 3. Союз двох сердець

Герцог Адольф мав не просто маєток, а справжній замок. Всередині була безліч банерів, латів та інших дорогих прикрас, що робили кам’яні стіни більш видовищними. Та головна зала, де й зібралися всі гості, сама по собі була прикрасою: висока стеля та кольорові вікна із зображенням святих могли навіть викликати ілюзію того, що ми знаходимося в столичній церкві. По краях зали були столи, на яких не залишалося місця, вільного від їжі та напоїв. Не обійшлося й без музикантів та декількох фіглярів, що стояли посеред приміщення та розважали гостей.

Так, це весілля надовго запам’ятають, як мінімум через витрачені на нього гроші.

Я стояв біля стіни та намагався не привертати до себе уваги, одночасно спостерігаючи за Куртом, який весело про щось розмовляв із незнайомими мені дівчатами. Та від цієї, без сумніву цікавої, справи мене відволікло декілька людей, що увійшли до зали. Це був батько, граф Крістгард та його донька, яку просто неможливо було забути через її вогняне волосся.

Мабуть, цього дня тут буде укладений не лише союз двох сердець, а й декілька важливих воєнних рішень.

Надін та її вже далеко не молодий чоловік сиділи в іншому кінці зали та про щось розмовляли. Я не був сильно близьким із сестрою, але мені приємно було бачити її веселою та щасливою. Хоча я й досі не міг зрозуміти, як вона змогла закохатися в такого старого чоловіка. У тому, що це було кохання, я навіть не сумнівався, адже Надін точно була не з тих, хто імітує його заради вигоди.

— З них вийшла гарна пара, — прозвучав чийсь голос поруч зі мною, після чого я кивнув у відповідь і лише потім зрозумів, що вже не стою тут сам.

Переді мною стояла та сама рудоволоса донька Крістгарда, яка була, мабуть, на голову нижче за мене. Блакитна сукня добре пасувала до її рудого волосся та зелених очей. Але, звісно ж, я мало розуміюся в моді.

— Вибач, не помітив, коли ти підійшла, — промовив я та удав, наче події на тій стороні зали мені важливіші за незвану співрозмовницю.

— А я тебе бачила раніше, так? — дівчина все ж продовжила набиватися мені в компанію, а тому я вже не міг її ігнорувати. — Ти був у нашому саду. Яке твоє ім’я?

— Моє ім’я Анріх, — відповів я, здивувавшись, що вона тоді мене все ж помітила.

— Справді? Мій батько говорив про тебе, — хоча її очі й були зелені, але часом мені здавалося, що в них іноді спалахує вогник цікавості. — Мене звуть Агнет, приємно познайомитися, Анріху.

— Так, Агнет, мені теж приємно познайомитися.

Насправді, це була приємна в спілкуванні дівчина, що мала воістину благословенне ім’я. Та я з релігією не йду однією стежкою, адже я, як каже мати, диявольське дитя. Іноді я й сам вірю в ці слова.

— Може, прогуляємося замком? У внутрішньому дворі є гарний сад, — запропонувала моя нова знайома.

У залі якраз почалися танці, і я зовсім не горів бажанням, щоб до мене ставали в чергу різні підлабузниці. Усе ж, я син герцога та майбутнього короля, й охочі точно знайдуться. Саме тому я вирішив скористатися пропозицією Агнет.

— Так, ходімо, — коротко відповів я та одразу ж пішов слідом за нею.

Щойно ми вийшли, як з-за великих та важких дверей почулася танцювальна музика.

Знайти той самий сад, про який казала Агнет, ми змогли не одразу. Цей замок був просто величезний, а коридори його іноді нагадували лабіринт. Втім, слуги з радістю допомогли нам знайти необхідне місце. І я б не сказав, що цей сад був настільки гарним, але Агнет, схоже, справді любила квіти.

На якусь мить вона наче забула про мене та почала оглядати кущі троянд, що вже давно втратили свою красу через осінь та близьку зиму.

— Анріху, ти зараз подумав, що цей сад зовсім не гарний у цю пору року, так?

— Га? Так, саме так і подумав, — здивувавшись такому точному припущенню, промовив я.

— Зрозуміло, — відповіла вона та знову підійшла до мене. — Мені допомагає в таких випадках уява. Просто уяви, як це все виглядає влітку, і ти будеш зачарований цією красою, Анріху.

Я спробував уявити, і навіть зміг побачити те, про що вона говорить. Але навіть так, я не сильно цікавлюся рослинами, а тому мій вираз обличчя навіть не змінився, що помітила й Агнет. Мені навіть стало якось незручно через її розчарування в мені, але, схоже, вона все зрозуміла.

— Що ж, я сама винна, — важко видихнувши, вимовила вона. — А що тебе цікавить, Анріху?

Всупереч всьому, мені все більше й більше подобалася компанія цієї рудоволосої доньки графа Крістгарда. Її погляд не шукав у мені вигоди чи чогось, що можна було б висміяти. Втім, я однаково почувався незручно поруч із нею, розуміючи, що можлива дружба завдасть лише болю.

— Я люблю битися на мечах та стріляти з лука, — відповів я та вже хотів покласти руку на руків’я меча, якого із собою навіть не взяв.

На весілля не заведено брати зброю.

— Справді? — здивувалась Агнет. — А по тобі так і не скажеш. Занадто ти вже витончено виглядаєш як на воїна.

Ці слова були болісними для мене. І нехай наступної миті вона це й усвідомила, а в очах її показалася провина, я втратив почуття комфорту. Мабуть, образу на моєму обличчі було добре видно.