Розділ 1. Повноліття

Сьогодні в нашому заміському маєтку було безліч рідні, існування більшості з якої було для мене несподіванкою. У цей самий день кожної осені до нас часто приїжджають різні люди, але коли батько нарешті здобув високу посаду в королівстві декілька місяців тому, до нас справді навідались близько сотні різних владних осіб.

Гості юрбилися в головній залі, шепотілися, сміялися та шукали нових корисних знайомих. Дехто не міг відірватися від столів з їжею, набиваючи шлунки коштом моєї родини.

Їх цікавив лише титул мого батька, і це викликало в мене зневагу. Але я розумію, що так влаштоване дворянство, і з цим потрібно просто змиритися. Та серед усіх присутніх були й ті, що справді цінували батька як людину, а не просто як можливість підлеститися до корони.

Крім мене, батька та матері, у маєтку також проживав Курт, який був середнім сином у нашій родині. Чорноволосий красень, що завжди одягався в найбажаніший у багатих дворян одяг та привертав увагу протилежної статі — так би його описав будь-хто. Йому вже двадцять один рік, але в деяких моментах він виглядає навіть молодшим за мене, і відповідальність — не виняток.

Також тут проживала й моя єдина сестра Надін, яка зовсім скоро буде видана заміж у свої двадцять чотири роки. Вона сильно схожа на матір, але все ж ставиться до мене куди краще за неї.

Навідався до нас і мій найстарший брат, який з усіх синів був єдиним, хто успадкував зовнішність у матері. Втім, жіночним це його не зробило — теж красень, але ця краса була похована під безліччю шрамів на обличчі. Бертольд — саме таке його ім’я — людина війни, і з’являвся вдома лише раз на рік, у батьків день народження.

У цей день народився і я також, і мої брати та сестра теж привітали мене з цим. Але ці короткі прояви уваги були єдиними на сьогодні, і всі знову забули про моє існування. Усі з нашої родини, крім матері, ставилися до мене або майже байдуже, як Бертольд, Курт та Надін, або люблячи — батько єдиний, хто цінує моє існування не на словах. Саме тому я, після того, як зустрівся з Бертольдом, одразу ж піднявся до своєї кімнати, подалі від галасу та поглядів гостей.

Останнім часом я ціную самотність більше за спроби з кимось поспілкуватись. Книги вміють заміняти друзів, а найголовніше — їм байдуже до моєї природи.

— Лорде Анріху, ви тут? — це був голос служанки, що постукала у двері. — Ваш батько кличе вас до себе, лорде Анріху.

— Вже йду! — я швидко відкинув книгу та зіскочив із ліжка, після чого накинув на себе одяг, що дозволяв не мерзнути прохолодної осені. — Де він зараз?!

Одягаючись, я вже почав посміхатися, адже знав, що саме задумав батько. Але чим більше погляд потрапляв на моє тіло, тим похмурішою ставала моя посмішка. Я ненавиджу поїздки до міста, де так багато людей та їхніх поглядів, але цього разу це буде того варте.

— Біля головних воріт, мілорде.

Проходячи повз численних гостей, я весь час ловив на собі їхні погляди. Дехто навіть виглядав так, наче хотів запросити мене до розмови, але я просто удавав, що не маю на це часу. Втім, коли до зали зайшов Бертольд у військовому офіцерському мундирі, уся увага гостей перейшла на нього.

Насправді, якби не його успіхи в армії, більшість із присутніх вважали б його спотвореним через таку кількість шрамів. Але його звання та заслуги змушували незаміжніх дівчат та їхніх батьків шикуватися в чергу, щоб отримати можливість привернути до себе його увагу. Але я, на противагу їм, добре знаю, що серце мого брата вже давно належить іншій — війні. Мабуть, цим ми й схожі, адже я теж цікавлюся цим ремеслом, а також планую провести життя в самотності, нехай і з іншої причини.

Самотність — це все, що мені світить від народження.

Карета з парою коней та кучером уже чекала на мене, і я не став змушувати батька чекати. Зайшовши всередину, я сів навпроти нього та зачинив дверцята. Він зустрів мене посмішкою, і, ніби вона була сигналом для кучера, у той же момент карета рушила з місця.

— Анріху, що ти думаєш про всіх тих людей? — запитав батько, явно маючи на увазі гостей.

— Жахливі підлабузники, — відповів я, знову уявивши кілька їхніх облич, що чомусь мені запам’яталися. — Я б таким нізащо не довіряв.

— Ха-ха-ха, — не втримався від сміху батько. — І справді це так, сину.

Шкода, що ми так мало часу проводимо разом. За словами батька, він і сам був би радий більше часу приділяти родині, але постійні відрядження зовсім не дозволяють йому цього. Особливо тепер, коли він став герцогом. Король особисто надав йому цей титул, попри те, що багато політичних сил було проти. Втім, якщо мене попросять холоднокровно оцінити, чи підходить мій батько для цього, то я з упевненістю готовий сказати, що краще за нього з цією роллю не впорається ніхто.

Але маю визнати, що раніше я думав, що чим вищий титул у людини, тим менше в неї обов’язків та більше вільного часу. Дитяча дурість…

— Завтра ми будемо полювати в лісі. Ти приєднаєшся до нас?

— А хто саме там буде?

— Курт та Бертольд, — відповів батько. — Я відмовив усім іншим охочим, щоб це було виключно родинне полювання.

— Тоді я згоден, батьку.

— Добре, думаю, це піде тобі на користь. З братами в тебе непогані стосунки. От би ще якось тебе з Доріс примирити, — сумно сказав він.