30

Лія, яка саме збирала свої речі, завмерла. Вона повільно підвела погляд на Арсена й її брова метнулася догори. 

— Йду з тобою? — її голос звучав не гучно, щоб не привертати уваги оточуючих. Та в ньому чулось обурення, переплетене зі здивуванням — Ти щось поплутав. Те, що я приходжу у бібліотеку на зустрічі з тобою не означає, що я буду всюди з тобою йти, варто тобі лише про це сказати. Тож ні, дякую! Я не піду.

— Це не прохання, — Арсен ледь помітно всміхнувся, й інтуїція прямо таки кричала Лії, що ця посмішка не обіцяла нічого доброго.

Вона поспішно підвелася, бажаючи піти якомога швидше, але Арсен випередив її думки й спритно вхопив за лікоть, — І, навіть, не запрошення, на яке можна відповісти «ні».

Лія завмерла, серце забилося з неймовірною швидкістю, віддаючи неприємною пульсацією в скроні. Неприємне відчуття в грудях штовхало йти геть. Проте, попри все, дівчина продовжувала стояти, бажаючи довести Дашкевичу, що вона не піддається його наказам.

— Якщо не прохання, то що? Погроза? — якомога твердіше промовила, боячись, що видасть істинні відчуття.

— Сприймай як попередження, — його голос став крижаним. — В твоїх інтересах прийти на цю вечірку в якості моєї пари. І поводити себе відповідно. Якщо ні… — він замовк, наче зважуючи, варто продовжувати говорити чи ні. Зрештою, він не передбачав відмови, тож не встиг продумати вірогідних способів “покарання”, — Повір, краще тобі цього не перевіряти.

Лія дивилася на нього з сумішшю гніву та огиди. Як він міг так швидко змінюватися? Адже ще кілька хвилин тому він був цілком адекватним молодим чоловіком. Доводив свої факти, аналізував текст, шукав інформацію та прораховував подій… Як можна так різко змінюватися? А головне, чому?

— Йди до біса зі своїм попередженням! — фиркнула, вкладаючи в тихий голос увесь спектр емоцій, що зараз відчувала. Після цього розвернулася і майже бігом кинулася до виходу. Гнів душив її, підступаючи до горла гарячою хвилею. Вона вилетіла на вулицю, вдихаючи холодне повітря, але воно не приносило бажаного полегшення. Весь шлях до гуртожитку вона подумки проклинала Арсена та його слова. Адже все починалося досить непогано.

Залетівши в кімнату, Лія з гуркотом кинула сумку на стіл.

— Сволота! Який же він покидьок! — вигукнула вона в порожнечу.

Зрештою трохи заспокоївшись Лія гучно засміялася. Яка ж вона дурепа! Реагує так, наче Дашкевич має над нею невидиму владу і справді змусив її піти на ту вечірку. Вона ж не піде туди. Особливо з ним. Потрібно завершити ту кляту роботу й повернутися до звичного життя. Без Дашкевича. Тим паче, до кінця семестру залишилось небагато. А там і спільних пар не буде.

Наступні дні Лія так і намагалася робити. Тільки от Арсен, схоже, зовсім не поділяв її думок. Ні, він не тиснув. Але й не покидав її. Він траплявся їй на очі в найбільш неочікувані моменти: біля кавового автомата, у холі між парами, на сходах. Він то всміхався їй своєю фірмовою посмішкою, то ледь помітно підморгував. На спільних парах з риторики він незмінно сидів позаду неї, а на місці, де сиділа Лія, на неї чекав стаканчик із кавою. Якщо їм доводилось зустрітись в дверях, то він галантно відкривав двері й мовчки пропускав її вперед. Щоправда, стояв так, що вона мусила торкнутися плечем його грудей.

Дівчина вже почала сумніватися в своїх думках стосовно Арсена та його вчинків. Навіть ота остання розмова в бібліотеці здавалася розіграшем. Але все це було до дня, коли мала відбутись вечірка.

Лія, як і говорила раніше, не планувала йти туди. Хоча подруги все ж зробили останню спробу переконати її в протилежному. Однак Лія була непохитна й залишилась в гуртожитку.

Софі та Ніка зрештою здалися. Кілька годин зборів і двері за ними закрились. Лія видихнула. Але не від полегшення. Навпаки. В грудях стискалась тривога перехоплюючи дихання. Мимоволі пригадала про слова Арсена. Не міг же він серйозно думати, що вона ось так просто, наче дресироване звірятко, виконає його наказ. Та й він більше не пригадував про це…

Лія саме повернулась до письмового столу, що стояв поруч з вікном, коли почула як відкриваються двері.

— Невже щось забули? — запитала не повертаючись. Вона була переконана, що подруги про щось забули під час зборів й, коли виявили пропажу, то відразу повернулись.

— Ти таки проігнорувала мої слова, — почула вона у відповідь позаду себе доволі знайомий оксамитовий голос.

Лія різко розвернулася. Арсен стояв на порозі її кімнати. На ньому була чорна сорочка з розстібнутим верхнім ґудзиком, та чорні штани. Він виглядав впевнено і неймовірно роздратовано через те, що вона не лише не пішла на вечірку, а й через те, що він застав її в домашньому одязі, а не в вечірній сукні.