25

Арсен впевнено тримав кермо, спрямовуючи авто до дому Бистрицького. Після всього, що сталося в бібліотеці, йому конче потрібно було переключитися, випити чогось міцного і повернути собі остаточне відчуття контролю над ситуацією. 

Телефон подав короткий сигнал й Арсен кинув швидкий погляд на екран. Це було повідомлення від Лії. Він задоволено смикнув кутиком вуст. Квітка таки потрапляє на гачок. Цікавість зробила своє й він відкрив повідомлення. Арсен очікував чого завгодно, але не того, що було в повідомленні. Швидко пробігши очима по екрану він на мить послабив тиск на педаль газу.

​«Дашкевич, припини цей цирк. Мені не потрібен твій супровід і твоя жалість. Їдь куди їхав!»

​— Який, до біса, супровід? — промовив вголос, звівши брови.

​Він глянув у дзеркало заднього виду, хоч і розумів, що бібліотека лишилась далеко позаду й він її там не побачить. Арсен хмикнув: «Невже вирішила пограти зі мною?».

​Проїхавши ще кілька кварталів, він знов і знов повертався до повідомлення Лії та її згадки про “супровід”. Надто вже вона поспішала втекти від нього. То чому ж зараз намагалась привернути його увагу? Хіба що, вона написала це тому що за нею хтось і справді їде…

​У грудях неприємно кольнуло. ​Арсен стиснув кермо так, що побіліли кісточки пальців. Він натиснув кнопку виклику. Гудок... ще один... Стандартний запис мобільного оператора повідомив, що абонент не відповідає. Він набрав ще раз. «Поза зоною досяжності».

​— Чорт забирай, Горова!

​Арсен різко крутнув кермо, розвертаючи машину через подвійну суцільну. Та йому було байдуже на правила. Як, власне, завжди.

​Ігноруючи здивовані погляди студентів Арсен піднявся на потрібний поверх гуртожитку та підійшов до кімнати де жила дівчина. Впершись однією рукою в одвірок іншою він гучно постукав у двері. Попри очікування, двері відчинила Ніка, сусідка Лії. Побачивши Дашкевича, вона завмерла.

​— Де вона? — замість вітання різко кинув Арсен.

— Хто? Лія? — Ніка розгублено кліпнула очима, — Її ще немає. А що сталося?

​Арсен відчув, як всередині все холоне. Минуло вже достатньо часу, щоб вона була вдома.

— Передай їй, хай подзвонить мені, щойно прийде, — він намагався говорити спокійніше, але з притаманною йому вимогою, — Є справа. Термінова.

​Ніка лише кивнула, а Дашкевич розвернувся й не прощаючись пішоа геть. Дівчина, смикнувши у німому здивуванні плечем, закрила двері. Арсен пройшовши кілька кроків зупинився й оглянувся, наче очікуючи побачити посеред коридору Лію. 

​Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж в кінці коридору нарешті з’явилася Лія. Побачивши Арсена вона зупинилася як укопана.

​— Ти чому тут? — ледь чутно запитала вона й оглянулася сподіваючись, що ніхто їх не побачить. 

​Арсен зробив крок назустріч. Злегка розтріпане волосся, розширені зіниці та стиснуті кулаки. Його вигляд був по-справжньому загрозливим.

​— Де ти була?! — майже проричав він. 

​Лія здригнулася й зробила крок убік.

​— Яке тобі діло? І чому ти тут? — вона спробувала повернути впевненість, але голос затремтів.

— Я питаю востаннє: де ти була?! — промовивши питання по складах й він підійшов впритул, змушуючи її втиснутися спиною в холодну стіну.

— У Каті! Старости, — відповіла зрештою Лія хоч і не розуміла до чого ці питання.

— Так довго?

— Допомогла їй донести пакет, ми пили чай... Я й затрималася. Чому ти так кричиш? І для чого тобі це?

​Арсен на мить замовк, важко дихаючи. Його очі сканували її обличчя, шукаючи ознаки брехні.

— Де твій телефон? — запитав він тихіше та не менш вимогливо.

— Що?

— Покажи свій телефон!

​Лія вагалася, але під пильним поглядом хлопця дістала смартфон. Арсен вихопив його з її рук. Пропущений дзвінок так і ​висів не переглянутим.

— Слухай мене уважно, Горова, — Арсен нахилився до її вуха, його голос став низьким і небезпечним. — Щоб ти більше ніколи не сміла ігнорувати мої дзвінки. Мені байдуже, де ти та з ким. А

Щойно я дзвоню — ти береш трубку. І це не прохання. Зрозуміло?

— З чого б це... — видавила вона хоч інтуїція підказувала, що в цю мить краще з ним не сперечатися.

— З того, що я так сказав, — відрізав Дашкевич.

​Після цього він різко розвернувся і попрямував до виходу. Лія залишилася стояти під стіною, притискаючи телефон до грудей. Її серце калатало так, що, здавалося, його чути на весь поверх.

​Арсен спустився вниз, сів у машину і кілька секунд просто дивився на свої руки, що ледь помітно тремтіли на кермі. Адреналін почав спадати, залишаючи по собі пустку.

​Екран смартфона на панелі знову спалахнув.

«Арсе, ти де пропав? Я вже зачекався, пиво скоро закипить. Ти будеш чи ні?»

​Арсен повільно видихнув, провів по обличчю долонями і взяв телефон. Маска циніка, що на мить дала тріщину, знову зрослася, стаючи ще міцнішою.