24

Це був короткий, майже невагомий дотик. Її губи лише на мить зустрілися з його гарячими і напрочуд м’якими. Арсен на секунду завмер, наче в ньому щось обірвалося, а руки, що впиралася в стелаж, напружились.

Лія відчула важкість тіла хлопця, що вперлось в її груди. Пальці, що тримали важкий том, зрадницьки ослабли і… Ба-бах!

Важка книга випала з рук і гучно врізалася в підлогу змушуючи Лію здригнутися. В тиші бібліотеки цей звук пролунав різко, наче постріл, безжально розвіюючи пристрасть, яка щойно поміж них почала виникати.

Тверезі думки повернулися миттєво.

Вони відсахнулися одне від одного так різко, наче їх вдарило струмом. Лія притисла долоню до губ, відчуваючи, як обличчя заливає пекучий сором. Серце калатало, а груди щось стиснулося, не даючи повноцінно вдихнути. 

Ні Лія, ні Арсен не поспішали піднімати книгу. Кілька секунд, що здавалися вічністю, вони просто дивилися одне на одного. Лія бачила, як груди Арсена важко підіймалися та напружилися м’язи на його обличчі.

Та гіршим за за це були власні емоції. Пекучий, задушливий сором великим клубком підкотив до горла. Вона вдруге проявила ініціативу. Не вимушено, як тоді у клубі. Бо тоді так диктували правила гри, на які сама погодилася. Зараз її ніхто не змушував. Вона сама подалася вперед. Сама проявила ініціативу. І найбільше гнітило те, що вона бажала цього.

Не мовивши ні слова, Лія розвернулася і, ледь не зачепивши плечем стелаж, швидко попрямувала до виходу з відділу. Нога відгукнулася різким, пульсуючим болем, але зараз це було навіть доречно. Фізичний біль допомагав заглушити той хаос, що вирував у голові.

Арсен не відразу пішов за нею. Повільно нахилившись, підняв книгу і задумано провів пальцями по корінцю. Щось було не так. Зазвичай він господар ситуації. Проте Лії вже вдруге вдалося застати його зненацька. І, хоч поцілунки з нею були приємні, та все ж його дратували оці незрозумілі відчуття. 

“Закохати і зламати” — нагадав собі Арсен та попрямував слідом за дівчиною. Коли він підійшов до їхнього місця, Лія гарячково збирала свої речі. — Мені потрібно йти, — швидко, наче виправдовуючись, промовила вона, не піднімаючи на нього очей. Її голос здригнувся, і вона зціпила зуби, злякавшись цієї слабкості. — Я попрацюю вдома. Скину тобі результати.

Арсен вперся стегнами в стіл та неспішно поклав книгу поруч із сумкою Лії. Його спокій на фоні її паніки здавався майже знущальним.

— На вулиці вже темніє, — Арсен дістав ключі від авто, вони звично клацнули в його руці. — Ідемо. Я підвезу тебе до гуртожитку.

— Ні. Дякую. Я пройдуся, — Лія нарешті поглянула на нього.

— Певна? — він вигнув брову, дивлячись на неї як на божевільну. Ще кілька хвилин тому він був певен, що вона не така вже й байдужа до нього. Та зараз у її голосі з’явились звичні прохолода та байдужість.

— Звісно. Бувай! — не чекаючи відповіді дівчина накинула ремінець сумочки на плече та попрямувала до виходу.

Вулиця зустріла її холодним та сирим повітрям, яке миттєво остудило її щоки, що все ще палали від сорому. Сіра мряка зависла над університетським парком, перетворюючи дерева на похмурих велетнів. Лія поглянула на алею, якою було йти ближче. Вона була порожньою. В грудях зародилась легка тривога й дівчина вирішила йти людною вулицею.  Йдучи широким тротуаром вона злилася на себе так, як ніколи раніше. «Навіщо? Ну навіщо я це зробила?» — подумки запитувала сама в себе. Десь, в глибині свідомості вона розуміла чому це зробила. Та відмовлялася визнавати це й лише більше дратувалася. 

Несподівано для себе Лія зауважила повільний гул авто. Зупинившись  на невеликому перехресті,  щоб пропустити автівку, що їхала назустріч, дівчина зауважила що авто позаду теж зупинилось.

«Звісно. Вирішив пограти в "благородного лицаря"?» — тривогу замінив гнів спалахнувши з новою силою. — «Думає, що я зараз проситись в авто буду?»

Лія зупинилася на секунду, не озираючись. Не вистачало ще, щоб потім Дашкевич насміхався наче вона його виглядала. Швидко відкривши месенджер вона гарячково почала набирати текст:

«Арсене, припини цей цирк. Мені не потрібен твій супровід і твоя жалість. Їдь куди їхав!»

Палець завис над кнопкою відправки. Вона хотіла перечитати, чи добре написано, та в цей момент хтось окликнув її зовсім поруч:

— Ліє! Горова! Це ти, чи що? У таку погоду пішки?