23

Зала бібліотеки поступово наповнювалася студентами. Проте Лія не зважала на них. Вся її увага зосередилася на екрані ноутбука. Курсор миготів на порожньому аркуші паперу.  Здавалося, це ж було так просто: довести, що правда важливіша. Проте аргументи не знаходились. Та ще й Арсен практично не зводив з неї погляду. Тим самим відволікаючи від важливих думок. Лії, навіть, здавалося, що він насолоджується її замішанням, як хижак, що спостерігає за жертвою, яка сама загнала себе в кут.

​— Ну то що, Горова? — його голос, приглушений до ледь чутного шепоту, прорвався крізь її задуманість, — Де твої аргументи про «світле, добре, вічне»? Час іде. Клієнт чекає. Моє терпіння — теж.

​Лія зціпила зуби так, що заболіли щелепи. Вона хотіла категорично заперечити це. Але не змогла.

​— Добре, — видихнула вона, важко приймаючи поразку. — Припустимо, ми підемо твоїм шляхом…

​— Не «припустимо», Ліє, — перервав дівчину Арсен, вимовляючи її ім’я так м’яко, що по спині пробігли дрібні сироти. — Ти ж розумієш, що викладач не дурний. Він розумів, нащо дає таку тему. Це не нонсенс. Це вже є. І наше завдання навчитися робити це на найвищому рівні. А ти опираєшся очевидному.

— Поправ корону, бо впаде, — буркнула Лія насупившись. Цього разу не через тему, а через те, що Арсен мав слушність. Вона мусить виконувати завдання дане викладачем. Просто вона звикла до правди. В її сім’ї було так заведено. Тож дівчині хотілось транслювати це на всіх.

​— Нам потрібен «фундамент», — Арсен швидко провів пальцями по екрану свого телефону. — Викладач рекомендував список літератури, плюс я знайшов кілька кейсів у мережі. Нам потрібні праці Макіавеллі та сучасні стратегії антикризових комунікацій. Вони мають бути в правому крилі, у відділі соціальних наук. Ходімо.

​Лія здивовано поглянула на Арсена. Здавалося, що вона бачить його вперше. Він, виявляється може бути іншим? Вона ж його сприймала мажорчиком, якому навчання лише розвага.

​— Ну? Йдеш? — він вигнув брову, — Чи ти чекаєш на офіційне запрошення з печаткою?

​Дівчина повільно встала. Нога, яку вона занадто довго тримала в одному положенні, відгукнулася тупим болем, що пульсував під цупкою тканиною джинсів. Вона, намагаючись не накульгувати, поволі попрямувала за Арсеном. Водночас роздивляючись приміщення.

​Тут, між стелажами, час відчувався інакше. Лія мимохідь заглядалася на корінці старих книг, на те, як пил танцює в променях світла, на безкінечні лабіринти полиць, що тягнулися до самої стелі. Це місце було величним і водночас лякаючим у своїй нескінченності.

​— Горова, ми тут не на екскурсії, — Арсен різко розвернувся.

​Помітивши, що дівчина «зависла», розглядаючи ліпнину на стелі, він не витримав. Він просто схопив її за руку та потягнув за собою, наче вперту дитину.

​— Швидше. Бібліотека скоро зачиняється. Та й я не горю бажанням стирчати тут казна скільки часу. У мене є й інші справи.

Долоня Лії потонула в великій та гарячій руці хлопця. Його пальці стискали її руку міцно, але не боляче. Лія ледь встигала за його широким кроком. Серце шалено калатало в грудях, і вона не могла зрозуміти — від швидкої ходьби чи від того, як дивно відчувати свою руку в його владі.

Врешті вони зупинилися у невеликому прозодв. Стелажі тут стояли так близько, що двом людям було важко розминутися.

​— Ось, — Арсен кивнув наполиці — Десь тут потрібна книга, якщо вірити покажчикам, звісно.

​Лія почала уважно розглядати книги. Почала з нижніх рядів і поступово піднялася до верхніх. Наче на зло, потрібний том у темно-синій палітурці, вона помітила на верхній полиці. Лія піднялася на пальчики, витягнула руку, намагаючись зачепити корінець кінчиками пальців, але різкий спалах болю в нозі змусив її похитнутися.

​— Обережно!

​Перш ніж вона встигла відступити, Арсен зробив крок до неї. Він став прямо позаду, фактично притиснувши її до стелажа, хоч і не торкався її тіла безпосередньо. Він підняв руку і легко дістав потрібну книгу.

​Лія завмерла. Вона була в пастці між холодними полицями й гарячим чоловіком за її спиною. Вона очікувала, що зараз її накриє хвиля тривоги, що їй стане незручно, що вона захоче вирватися з цього затісного простору.

​Але сталося дещо інше.

​Замість паніки її раптом огорнув дивний, майже абсурдний спокій. Від Арсена пахло кавою, терпким сандалом і впевненістю. Вона відчувала тепло, що виходило від його тіла. В грудях чомусь з’явилося відчуття затишку. Лія на мить заплющила очі, несвідомо дозволяючи собі розслабитися під його захистом. Дівчина розуміла, що це було неправильно. Дашкевич не був тим, ким зараз здавався. Та тіло не слухало голос розуму.

​Арсен теж не поспішав відходити. Він так і тримав книгу не опускаючи руки. Він застиг, підборіддям торкаючись маківки їх голови та вловлюючи ледь помітний аромат її волосся — суміш чогось квіткового й м’якого.

​У цей момент він відчув, як усередині з’явилася дрібна тріщина в його ідеально збудованому цинізмі. І це не було частиною плану.

​Він повільно опустив руку з книгою, але все ще залишався занадто близько. Лія чула його дихання — важке, збите. Вона розвернулася, опинившись обличчям до його грудей. У приглушеному освітленні міжстелажного простору його очі здавалися майже чорними, а золотаві цятки в них спалахували, як іскри.