20

Дівчина відчувала лоскотливе дихання Арсена на своїх губах — воно пахло кавою та вечірнім холодом. Її власне серце калатало так гучно, що вона боялася, аби він не почув цей божевільний ритм.

​Дашкевич нахилився ще на міліметр. Його вуста ледь торкнулися її — це був навіть не поцілунок, а невагомий дотик, від якого по тілу пробіг електричний струм. Лія заплющила очі, на мить забувши про його зухвалість та свій страх. У цей момент він не був ворогом. Він був єдиною точкою опори в її світі, що раптово похитнувся.

​Проте наступної миті світ вибухнув болем.

​Арсен, піддаючись імпульсу, сильніше притиснув її до краю столу. Його великі долоні владно лягли на її стегна, стискаючи їх із тією ж пристрасною грубістю, з якою він робив усе в цьому житті. Пальці впилися саме туди, де під тонкою тканиною домашніх шортів ховався синьо-чорний синець.

​— А-а-а! Пусти! — Лія скрикнула від несподіванки й гострого болю, що пронизав усе тіло, наче розпечена голка.

​Вона з силою вперлася руками в груди Арсена й відштовхнула його. Той, не чекаючи такого опору, відступив на кілька кроків, мало не збивши стілець. Його очі ще були затягнуті туманом бажання, зіниці розширені, а дихання — переривчасте. Він стояв, важко підіймаючи плечі, намагаючись зрозуміти, що щойно сталося.

​— Ти... ти зовсім здурів?! — Лія важко дихала, притискаючи долоню до хворого місця. Сльози болю мимоволі виступили на очах.

— Що за істерика, Горова? — голос Арсена миттєво став холодним, хоча в ньому ще відчувалася вібрація недавньої пристрасті. Туман у його погляді почав змінюватися на звичний колючий гнів. — В барі ти була куди сміливішою, сама лізла цілуватися. А тут що, вирішила раптом стати правильною дівчинкою?

​Він вишкірився, знову ховаючись за маскою цинізму, щоб приховати власну розгубленість. Його его було зачеплене цим різким відторгненням.

​— Ти бовдур, Дашкевичу! — вигукнула Лія, відчуваючи, як образа душить її сильніше за біль. — Думай, що хочеш. Мені плювати на твої теорії! Просто йди звідси!

​Вона зробила крок у бік вікна, намагаючись відійти від нього якнайдалі, але нога зрадницьки підкосилася. Лія зціпила зуби, помітно накульгуючи, і цей рух не сховався від уважного погляду Арсена.

​Його обличчя раптом змінилося. Гнів зник, поступившись місцем чомусь схожому на усвідомлення.

— Стій, — коротко кинув він і, не чекаючи дозволу, перехопив її за лікоть.

— Відчепися! — Лія спробувала вирватися, але він тримав міцно, хоча цього разу — напрочуд обережно.

​Арсен мовчки нахилився і швидким, майже професійним рухом відхилив край її кардигана, зазираючи туди, де шорти відкривали ногу. На білій шкірі чітко виділялася жахлива гематома.

​Лія різко висмикнула кофту з його рук і щільно загорнулася в неї, приховуючи тіло. Вона бачила, як на обличчі Арсена промайнула тінь конфузу. Він на мить відвів погляд, і в цій мовчанці чи не вперше промайнуло щось людське.

​— Ти мастиш це чимось? — запитав він. Його голос тепер звучав злегка приглушено.

— Мащу, — буркнула Лія, відвертаючись. — Але він не так швидко сходить, як з'являється. Особливо, якщо по ньому ще й гатити з усієї сили.

​Арсен відкрив рот, щоб щось сказати, але в цей момент у коридорі почулися гучні голоси та сміх. Двері в кімнату розчахнулися, і всередину влетіли Софія та Ніка.

​— ... і тоді він каже, що... Ой! — Софія замовкла на півслові, втупившись у постать Арсена, який стояв посеред їхньої кімнати.

​Ніка впустила ключі, які з брязкотом впали на підлогу. Пауза була настільки незручною, що її буквально можна було відчути фізично. Дівчата перезирнулися, потім поглянули на розпатлану й червону Лію, а тоді знову на Дашкевича, який виглядав тут настільки недоречно, наче в кімнату забрів дикий тигр.

​— Привіт! — нарешті вичавила з себе Ніка.

— Ми не чекали на таку зустріч, — додала Софія, вираз її обличчя швидко змінювався з подиву на підозру.

​Арсен випрямився, миттєво повертаючи собі маску абсолютної байдужості. Він навіть не глянув на дівчат, наче їхня поява була для нього лише незначною завадою.

— Я вже йду, — спокійно сказав він, дивлячись лише на Лію. — Зайшов нагадати про бібліотеку. Зал номер чотири. Не запізнюйся, партнерко.

​Він пройшов повз ошелешених дівчат, обдавши їх ароматом своїх парфумів, і зник у коридорі, навіть не зачинивши за собою двері. Софія та Ніка тут же накинулися на Лію.

— Дашкевич?! — в один голос вигукнули вони.

— Ліє, ти серйозно?! О восьмій вечора? В піжамі?

​Лія лише безсило опустилася на ліжко, відчуваючи, як у місці, де він щойно торкався її шкіри, досі пульсує тепло, перемішане з болем.