19

Опинившись в гуртожитку, ​Лія жбурнула телефон на ліжко, немов той був винен в її роздратуванні на Дашкевича. «Партнерко». «Не запізнюйся». Кожне слово в тому повідомленні дихало самовпевненістю, від якої хотілося заричати. Мало того, що він не заперечив викладачу щодо їх пари, то ще й вирішив, що буде керувати нею? — Ні! Ні! І ще раз ні!

 ​— Я нікуди не піду, — прошепотіла вона в порожнечу кімнати, відчуваючи дикий супротив усередині.

​Нога почала ще більше нити, нагадуючи про себе гострими шпильками болю. Лія обережно зняла сукню, одягла зручний домашній костюм  і знову нанесла шар мазі. Холодний ментол трохи притупив дискомфорт, але справжнє полегшення принесла таблетка знеболювального, яку вона запила теплою водою.

Згодом повернулися дівчата. Спершу Ніка, а тоді Софія. Якщо Ніка не була в курсі, то Софія заледве стримувала свої емоції.

— Ти і Дашкевич? — запитала щойно увійшла до кімнати, — Хоча ні. Не так. ТИ і Дашкевич!

— Повір, я сама заледве в це вірю і в дико проти цього. — Лія розвела руками.

— Гей, ви про що? — Ніка дивилась то на Софію, то на Лію.

— Лія разом з Дашкевичем мають готувати спільний проєкт.

— Ого! А відмовитись не варіант?

— Я просила іншого партнера. Але викладач проти заміни.

— Оце так поворот… — Ніка, задумавшись, стукала пальцями по столу, — Але ж він заступився за Лію, то, можливо, не все так погано? Зроблять проєкт та й розійдуться як в морі кораблі.

— Така доросла, а в казки віриш, — Софія насмішкувато пирхнула. Звісно, вона хотіла щоб так і було. Але надто багато всього вона чула про Дашкевича за роки навчання й щиро переймалася за подругу.

 Весь наступний день минув наче в тумані. Нога все ще боліла й синець розливався новими фарбами. Заняття пройшли напрочуд легко і без пригод. Дашкевича дівчина не бачила увесь день. Тож встигла призабути про його повідомлення.

​Вечір у гуртожитку був напрочуд спокійним. Софія та Ніка, надихнувшись весняним теплом, вирішили піти на вечірню прогулянку містом.

— Ліє, ти точно не з нами? — запитала Софія, підфарбовуючи губи перед дзеркалом. — Повітря просто неймовірне. Ми б екскурсію влаштували вечірнім містом.

— Ні, дівчата, я ледь стою на ногах. Краще полежу відпочину, — відповіла Лія, намагаючись усміхнутися. — Гарної вам прогулянки!

​Коли двері за подругами зачинилися, у кімнаті запала тиша. Її погляд впав на годинник, що висів над дверима. Було за чверть сьома. В пам’яті випливло повідомлення Дашкевича. В грудях промайнула тривога та Лія швидко відкинула її. 

— Теж мені, командир, — пробурмотіла, водночас подумки лаючись на Дашкевича, викладача та ситуацію, що склалася. Звісно, розуміла, що завдання робити треба. Та все ж вона мала сподівання, що Дашкевич сам відмовиться від роботи з нею.

Зрештою Лія порилася в аптечці та випила ліки. В очікуванні їх дії увімкнула настільну лампу, лягла на ліжко та загорнулася в ковдру. Втома, накопичена за ці кілька божевільних днів, і дія ліків зробили свою справу. Очі злипалися самі собою. Вона й сама не зауважило того, як заснула. 

​Центральний парк зустрів Арсена Дашкевича прохолодним вітром і запахом вологої землі. Він стояв біля входу, спершись на капот свого авто, і час від часу кидав погляд на годинник. П’ять хвилин. Десять. П’ятнадцять.

​Арсен не звик чекати. У його світі люди з'являлися за першим покликом, а жінки — тим паче. Його роздратування росло з кожною хвилиною, перетворюючись на холодну, колючу лють. Він дістав телефон і набрав її номер. Проте у відповідь була тиша. Телефон вимкнено. — Вирішила проігнорити, значить, — процідив він крізь зуби, кидаючи телефон на пасажирське сидіння.

​Він не збирався залишати це просто так. Для Дашкевича це був виклик його авторитету. Дівчисько проігнорувала його повідомлення! 

​Автомобіль різко зірвався з місця, здіймаючи хмару пилу. Арсен їхав до гуртожитку, і кожен поворот керма лише підсилював його бажання побачити вираз її обличчя, коли вона зрозуміє, що від нього не сховатися.

​Лія спала цілком розслабившись.  Раптом сон розірвав різкий, наполегливий звук. Хтось грюкав у двері.

​Дівчина здригнулася, підхопившись на ліжку. За вікном почало сіріти й лише настільна лампа, яка досі працювала, освічувала кімнату. Грюкіт повторився — голосніше, вимогливіше.

«Дівчата забули ключі?» — майнуло в голові. Проте легкий сумнів промайнув десь в голові. Хіба вони б так гучно стукали?

​Вона піднялася, ледь не зойкнувши від того, як сильно заніміла нога. Накинувши на плечі короткий кардиган поверх топа та шортів, Лія, шкутильгаючи, підійшла до дверей.

— Софі, ви що, знову... — вона відчинила двері й замовкла, так і не закінчивши фразу.

​На порозі стояв Арсен.

​Він виглядав небезпечно. Темна куртка, скуйовджене волосся і погляд, повен рішучості. Його кулак був піднятий для чергового удару в двері, але він завмер, побачивши її.

​Лія стояла перед ним, мружачись від світла ламп у коридорі. Її волосся розтріпалося після сну, щоки порожевіли від тепла ліжка, а очі були сонні й розгублені. Вона виглядала такою домашньою, беззахисною і... справжньою. Весь той гнів, який він плекав усю дорогу сюди, всі плани, які він мав на цей вечір — усе це раптом наштовхнулося на стіну непередбачуваної ніжності цієї картини.