18

Лія дивилася на викладача в німому шоці. Подих перехопило, а серце почало швидко гупати в ребра відбиваючись пульсом у скронях. Вона вже відкрила рот, щоб вигукнути своє заперечення, але не встигла. На її лікоть лягла важка, гаряча долоня Дашкевича. Його пальці стиснули руку непомітно для оточуючих. Не надто боляче, але достатньо міцно, щоб зрозуміти, що Арсен хотів досягти цим жестом.

​— Пане професоре, ми вдячні за таку цікаву тему, — спокійно промовив хлопець, перебиваючи будь-яку спробу Лії втрутитися. 

​Аудиторією прокотилася хвиля шепоту. Хтось із дівчат на перших рядах обурено пирхнув, а Тимур, що сидів неподалік, відверто вишкірився.

​Викладач, здавалося, зовсім не зважав на перешіптування та напругу, що іскрила в повітрі. Він спокійно продовжував зачитувати наступні прізвища та теми. Арсен розтиснув пальці лише тоді, коли зрозумів, що дівчина вже не ризикне перебивати професора. 

Лія зціпила зуби так, що заніміли щелепи. Розуміючи, що влаштовувати суперечку під час заняття недоречно, вона майже побігла до викладацького столу щойно завершилось заняття. Бажаючи позбутись Дашкевича вона, навіть, не зважала на біль в нозі та відчуття його пальців на своїй руці.

— Пане професоре! — промовила, практично зупиняючи викладача, що збирався йти, — Я хотіла попросити... щодо нашої пари на проєкт. Мені було б набагато простіше працювати з Софією. Чи можна змінити партнера?

​— Пані Горова, — професор підняв на неї втомлений погляд. — Я вже все розподілив і вніс у журнал. І, навіть, якби не зробив цього, то б не став змінювати свого рішення. Займіться справами, замість даремно переконувати мене.

— Але… — Лія хотіла ще щось сказати, але в цей момент поруч знову виріс Арсен. Принаймні їй так здавалося. 

​— Не хвилюйтеся, професоре. Ми з партнеркою справимось, —  професор лише задоволено кивнув і вийшов з аудиторії.

​Лія відчула, як її накриває хвиля справжньої, чистої люті. Вона розвернулася до Арсена, який спокійно закидав рюкзак на плече.

— Ти що твориш? — прошипіла вона, ледь стримуючи тремтіння в голосі. — Негайно піди за ним і відмовся! Скажи, що в тебе немає часу, що ти не хочеш — мені байдуже!

— Чому це я маю відмовлятися? — він вигнув брову, дивлячись на неї зверху вниз. В його очах не було ні краплі того тепла, яке він щойно демонстрував викладачу. Навіть навпаки — здавалося, наче в очах промайнув небезпечний вогонь, — Тема, яку дав викладач, мені здається надзвичайно перспективною. Та й партнерка мене влаштовує.

— Я не буду з тобою працювати! — від безвиході дівчина заледве не тупнула ногою, як в дитинстві.

— Бачиш, Квітко, — він зробив крок ближче, змушуючи її відступити до самої кафедри, — Професор призначив тему. А хто я такий, щоб перечити волі викладача? Я лише виконую правила.

​Він коротко хмикнув і рушив до виходу. Лія, не тямлячи себе від злості, кинулася за ним. 

— Дашкевичу, зупинись! Це не смішно!

Вона спробувала наздогнати його вже в коридорі. Але там було повно студентів й вона зупинилась не бажаючи привертати їх уваги. ​Арсен навіть не озирнувся. Натомість біля вікна його перехопив Тимур. Він відверто реготав, спостерігаючи за розлюченою дівчиною, що шкандибала позаду.

— Ну ти й стратег, Арсе! — Тимур ляснув друга по плечу, і вони разом рушили до виходу. — Домовитися з професором, щоб він поставив тебе в пару саме з цією манюнею — це був супер хід. Скільки ти йому забашляв? Чи він просто так погодився?

— Я тут ні до чого, — спокійно відповів Арсен, навіть не сповільнюючи крок, — Я ні про що не домовлявся.

— Та годі тобі! Хочеш сказати, це випадковість? — Тимур недовірливо примружився.

— Очевидно, сама доля на моєму боці, — Арсен задоволено посміхнувся,  — А з долею, як ти знаєш, сперечатися марно.

​Лія не чекаючи завершення пар вийшла з корпусу, намагаючись не розплакатися від безсилля. Нога знову нила сильніше, а сонце, що яскраво світило на парковку, здавалося їй злим і недоречним.

​Вона зупинилася біля краю тротуару, чекаючи, поки проїде потік машин. На іншому боці парковки, біля знайомого чорного позашляховика, стояв Арсен. Але він був не один. Поруч із ним, ліниво спираючись на дверцята авто, стояла Лада та шкірився Тимур. 

​Лія відвернулася і попрямувала до зупинки. Вона хотіла якнайшвидше опинитися в гуртожитку, зачинитися в кімнаті й забути цей день.

​Раптом телефон у її сумці коротко вібрував сповіщаючи про нове повідомлення. Гадаючи, що це Софія, яку вона забула сповістити про те, що пішла швидше, Лія дістала телефон та замість номеру Софії, на екрані висвітився невідомий номер. Щоправда, цифри в ньому були доволі знайомі.

​«Завтра о 19:00 біля входу в центральний парк. Не запізнюйся. Партнерко»