13

Хол гуртожитку зустрів Лію звичним запахом хлорки та старої деревини, але сьогодні він здався їй нестерпно задушливим. Дівчина майже бігла, намагаючись максимально натягнути край футболки Дашкевича вниз. Їй здавалося, що кожен погляд, кинутий у її бік, наскрізь просякнутий осудом. 

На щастя зустрічних було не так вже й багато. Судячи з часу, який показував годинник над вахтеркою, основна маса студентів розійшлася на навчання. А ті, хто лишився або прогулювали пари, або мали заняття пізніше.

​Лія влетіла в кімнату, важко дихаючи, і відразу наштовхнулася на Софію. Та вже була одягнена і якраз запихала зошити в сумку.

​— Нарешті! — вигукнула Софія, — Я вже місця собі не знаходжу. Спершу ти мчиш до Дашкевича під дощем. Тоді сідаєш в його авто й зникаєш. А тоді взагалі заявляєш, що не ночуватимеш в гуртожитку, — схвильовано говорила дівчина, але миттєво замовкла, розгледівши подругу. Її очі округлилися, а сумка ледь не вислизнула з рук. — Ліє... що це, в біса, на тобі вдягнуто?

​Лія скривилася й міцно зімкнула губи. Вона не була готова до допиту прямо зараз.

— Потім, Соф, все потім! — відмахнулася вона, кидаючись до своєї шафи. — Ми запізнюємося на першу пару, а мені ще потрібно переодягнутися!

​Попри заперечення Лії Софія не збиралася відступати. Вона підійшла ближче, обійшовши Лію, ніби оглядаючи експонат у музеї. Її погляд затримався на футболці, яка явно належала чоловікові, що був значно вищим і ширшим за Лію. Та ще й цей аромат…

— Це футболка Дашкевича? — голос Софії став тихішим, але в ньому прозвучав справжній шок. — Ти була в нього всю ніч? Ви... ви що?!

​Софія зробила таку красномовну паузу, що в кімнаті, здавалося, забракло повітря. Натяк на те, що Лія та Арсен переспали, завис між ними важким тягарем.

​Лія відчула, як обличчя заливає густа, гаряча фарба. Вона почервоніла від сорому до самих кінчиків вух, і це лише додало Софії впевненості у своїх здогадках.

— Ні! — вигукнула Лія, відчуваючи, як серце калатає, — Тобто так, я ночувала в Дашкевича. І — ні. Нічого не було! Була злива, мій одяг зіпсувався, і мені... мені просто довелося взяти його футболку, бо іншого виходу не було. Все, Соф, не вигадуй того, чого немає!

​Лія схопила перші-ліпші чисті речі й зачинилася у ванній кімнаті. Руки злегка тремтіли, коли вона стягувала через голову цю кляту білу тканину. Першим поривом було зім’яти її в кулю і закинути в кошик для брудної білизни, щоб ніколи більше не бачити. Але пальці затрималися на дорогій бавовні. Автоматично піднесла її до обличчя та вдихнувши відчула такий знайомий запах — сандал, терпкий і впевнений. 

​Лія завмерла, вдивляючись у своє відображення. Щоки все ще пашіли. Розізлившись на себе та свій вчинок Лія спершу скрутила футболку абияк і замахнулась аби впихнути її до сміттєвого кошика. Та її рука завмерла на напівшляху. Не довго думаючи вона, замість того, щоб викинути річ, Лія повільно й акуратно склала її. Діставши з полиці чистий пакет запакувала футболку і лише після цього вийшла з кімнати. Швидко, щоб не побачила Софія, сховала її на самому дні її частини шафи й лише після цього разом з подругою поспішила на заняття.

​На парах Лія почувалася як у тумані. Вона сиділа в аудиторії, втупившись у конспект, але кожне слово викладача пролітало повз. Головною проблемою було навіть не те, що вона майже не спала, а те, що аромат Арсена нікуди не зник. Він, здавалося, в’ївся в її шкіру, заплутався у волоссі, перейшов на її власний одяг. ​Тож, кожного разу, коли вона поправляла пасмо волосся або спиралася підборіддям на руку, цей запах знову нагадував про себе. 

Найгірше було те,​ що Лії здавалося, що й інші відчувають цей аромат, який все більше нагадував невидимий підпис Дашкевича. Коли лекція закінчилася, Лія швидко вийшла в коридор, сподіваючись на ковток свіжого повітря.

​— Ліє, ти йдеш у буфет? — гукнула Софія, наздогнавши її біля сходів.

— Ні, Соф, йди без мене, — Лія змусила себе посміхнутися, хоча всередині все стискалося. — Мені треба трохи побути на повітрі. Голова розколюється.

​Вона вийшла на ганок університету, підставляючи обличчя прохолодному вітру та зробила кілька глибоких вдихів. Після чого дістала телефон, щоб перевірити час, і мимоволі затримала погляд на екрані. Замість заставки було фото Дашкевича. Нахабна посмішка була розтягнута на все обличчя. І як вона не помітила цього вчора?

Гнівні думки перервав гучний сміх компанії, що сиділа на лавочках неподалік. По центру, як завжди був Дашкевич. А на його колінах сиділа та сама дівчина, що учора приходила в його квартиру.

Лія стиснула кулаки бажаючи висунути Арсену претензії щодо заставки. Проте не могла ж вона ось так підійти до нього. Так вона видасть себе. Тож потрібно було дочекатись поки він залишиться сам або підійде до неї, як зазвичай це робить.

Тільки от очікування Лії не дали результатів. Ні в той день, ні в наступний, ні за тиждень, не за місяць…