12

Перше, що зробила Лія, розплющивши очі — різко повернула голову до крісла, що стояло в кутку навпроти ліжка. Серце стривожено забилося, боляче вдаряючись об ребра. Їй снилося, що Арсен сидів на ньому у напівтемряві, розслаблено відкинувшись на спинку, і мовчки спостерігав за нею. Уві сні його погляд здавався важким, майже фізично відчутним на шкірі, і це відчуття було настільки реальним, що Лія мимоволі обхопила себе руками, перевіряючи, чи не лишилося на плечах слідів від того неіснуючого погляду.

​Крісло було порожнім. Тільки ранкове світло, сіре й холодне після нічної зливи, пробивалося крізь щілину в шторах, висвітлюючи порожнечу кімнати.

​«Це просто сон, — заспокоювала вона себе, натягуючи шовкову ковдру до самого підборіддя. — Просто дурний нічний кошмар, спричинений стресом».

​Раптом у пам’яті випливла наївна дитяча приказка, яку їй нагадала Ніка після першої ночівлі у гуртожитку: «На новому місці приснись наречений нареченій».

— Боже, Ліє, яка ж ти дурепа! — вголос насварила сама себе, відкидаючи подушку вбік. — Який наречений? Це ж Дашкевич. Та й не віриш ти в таке.

Заспокоївшись дівчина обережно, як миша, вислизнула з ліжка. Величезна футболка Арсена, яку рефлекторно смикнула донизу, була ще одним нагадуванням про те, де вона перебуває. Дівчина зробила кілька кроків по дорогій паркетній дошці, прислухаючись до кожного шурхоту в квартирі. Їй хотілося зникнути, розчинитися в повітрі до того, як вона знову зіткнеться з ним віч-на-віч.

​Прослизнувши до ванної, Лія швидко привела себе до ладу. Але щойно вона відчинила двері, щоб вийти, як буквально влетіла в перешкоду — тверду, теплу й нерухому.

​Арсен стояв навпроти дверей бездоганний, впевнений, одягнений у темно-сині джинси та свіжу чорну футболку, яка вигідно підкреслювала його розправлені плечі. Від нього пахло кавою та дорогими парфумами, і ця його ранкова бездоганність дратувала Лію найбільше.

​— Уже прокинулась, Квітко? — він оглянув її повільним поглядом.

— Де мій одяг? — відразу перейшла до справи Лія, ігноруючи його глузливий тон. — Мені потрібно повернутися в гуртожиток. А я не можу зробити цього без одягу.

— Я підвезу тебе.

— І знову вигадаєш Бог знати що як плату за це? Ні дякую, — вона хотіла скласти руки на грудях, але холод, що ковзнув по стегнах, що почали оголюватися, вчасно зупинилася, — Просто поверни мені одяг чи скажи де він.

— Твоя сукня була в жахливому стані.  Я віддав її в прання разом зі своїм одягом.

— Що?! — Лія на мить заніміла, відчуваючи, як закипає кров. — Як ти міг розпорядитися моїми речами? Хто тобі дав таке право? Мені потрібно йти зараз, Арсене! Як я, по-твоєму, маю добиратися практично через півміста в такому вигляді? У маршрутках? Ти взагалі уявляєш, що про мене подумають?!

Арсен ледь помітно всміхнувся, ніби сама думка про Лію в громадському транспорті була найсмішнішим анекдотом, який він чув за останній тиждень. 

Він зробив крок до неї, змушуючи її втиснутися спиною в одвірок.

— Я ж кажу, підвезу тебе. А одяг забереш наступного разу.

— Іншого разу не буде! — вигукнула вона, відчуваючи, як паніка накочується з новою силою.

​В машині панувала важка, гнітюча тиша, яку розривав лише тихий гул двигуна дорогого кросовера. Лія насупившись втиснулася в шкіряне сидіння, роздивлялася крізь вікно на місто, що прокидалося. Кожен зустрічний погляд пішоходів здавався їй осудливим, ніби на лобі в неї було написано, де вона провела цю ніч. Вона до болю стискала в руках свій телефон, відчуваючи себе розчавленою цією ситуацією.

​Коли вони вже під'їжджали до кварталу, де розташовувалися студентські гуртожитки, Лія наче пробудившись від сну зупинила Арсена:

— Зупинись тут.

​Арсен підняв брову та все ж мовчки припаркував авто біля узбіччя. Лія вже взялася за ручку дверей, готова вистрибнути з салону, але на мить завагалася. Вона повернулася до нього, намагаючись відшукати бодай краплю людяності в цих нечитабельних, темних очах.

​— Що ти цим досяг, Арсене? — її голос звучав тихо, але в ньому відчувався надрив. — Нащо було тягти мене до себе, змушувати залишатися на ніч, відбирати телефон, залякувати? Який у цьому всьому був сенс? 

​Арсен поклав одну руку на кермо, а іншу перекинув через спинку її сидіння, скорочуючи дистанцію до мінімуму. Він байдуже знизав плечима, дивлячись на неї так, ніби вона була лише цікавим екземпляром під мікроскопом.

— Просто так захотів, Ліє. Хіба мені потрібна інша причина, щоб отримати те, що я хочу? 

​Лія лише обурено видихнула, не знаходячи слів від такої зухвалості. Вона вискочила з машини й, не озираючись, майже побігла в бік гуртожитку. Подумки  молячись, щоб її побачили якомога менше людей.

​Арсен не відразу рушив з місця. Він спостерігав, як її постать зникає за поворотом. Коли Лія зникла з поля зору, він повільно дістав телефон та відкрив галерею.

На екрані була вчорашня фотографія: Лія, що солодко спить у гостьовій спальні. Одна рука підкладена під щоку, волосся хаотично розсипане по подушці, а край його футболки звабливо піднявся вгору, відкриваючи лінію стегна. На задньому плані було чітко видно панорамне вікно та характерну статуетку на його тумбі — деталі, за якими будь-хто з його оточення безпомилково впізнає його квартиру.