11

— Ладо, двері там, де ти їх бачила хвилину тому, — напівголосно промовив Арсен. В його голосі не було жодної краплі жалю.

Лада на мить завагалася. Її пальці міцніше стиснули дорогу сумочку, а в очах промайнула тінь приниження. Їй було нестерпно від того, що вона мусить піти, залишивши це дівчисько свідком цієї сцени. Але вона знала Дашкевича занадто добре: горе тому, хто завадить його планам. А те, що ця дівчина — його план вона прекрасно знала.

Натягнувши на обличчя посмішку вона різко розвернулася і, цокаючи підборами по паркету, вийшла. Гуркіт вхідних дверей відлунив у тиші квартири, наче постріл.

Лія майже не чула їхньої розмови. Голоси долинали до неї як крізь туман. Весь цей час її увага, всупереч волі, була прикута до Арсена. Світло від каміна грало на його вологих плечах, окреслюючи рельєф м'язів грудей та живота, по яких усе ще повільно стікали поодинокі краплі води. Вона мимоволі затримала погляд на вузлі рушника, що тримався на самих стегнах...

— Подобається те, що бачиш? — раптом пролунав його низький, сповнений задоволення голос.

Арсен стояв, злегка схиливши голову набік, і на його обличчі грала та сама самовпевнена, хижа усмішка. Він помітив її погляд і насолоджувався цим. 

Лія сіпнулася, наче її вдарило струмом, і різко відвела очі до свого горнятка з чаєм, яке раптом стало нестерпно важким. Розуміння того, як все це виглядає з боку, вдарило її сильніше за будь-який ляпас. Щоки запалали так, що здавалося, від них можна прикурити.

— Чому ти її виставив? — запитала вона, намагаючись повернути голосу твердість. — Твоя дівчина прийшла до тебе, а ти просто вигнав її.

— Тому що ти тут, — просто відповів він, роблячи крок до кухонного острова.

Лія відчула, як у грудях здіймається хвиля протесту.

— Якщо ти думаєш, що змусив мене лишитися тут на ніч лише для того, щоб я замінила її... — вона нарешті наважилася подивитися Арсену в очі, хоча серце вистрибувало з грудей. — То цього не буде. Ніколи, Арсене. Чуєш? Ніколи.

Арсен тихо засміявся. М'яко, але від цього звуку в Лії по спині пробіг холод. Він підійшов зовсім близько, так що вона знову відчула жар, який виходив від його практично оголеного тіла.

— Ти занадто багато про себе думаєш, Квітко, — він нахилився до неї, і його очі стали майже чорними. — Я не тримаю тебе для цього. Принаймні, не сьогодні.

Він зробив паузу, і його посмішка стала ще загадковішою.

— Та й зарікатися не варто. Запам’ятай мої слова: одного дня ти сама прийдеш до мене. Сама захочеш бути тут. У моїй квартирі, у моєму ліжку.

— Цього не станеться, — процідила вона крізь зуби, хоча її власний голос зрадив її, зірвавшись на шепіт.

— Побачимо, — кинув він, вирівнюючись. — А тепер йди спати. Другі двері праворуч по коридору. Там є все необхідне. І не здумай замикатися — я не люблю ламати двері у власному домі. І без витівок, Ліє.

Повагавшись зовсім трохи Лія все ж підвелася й оглянулася по кухні щоб помити кружку.

— Залиш так як є, — промовив Арсен хоч йому так і кортіло поспостерігати за тим, як Лія митиме кружку. Адже кожен її рух по особливому смикав футболку на ній. Та поспішати не можна було. Й лише це холодне та корисливе нагадування змусило його відпровадити дівчину. 

Лія, наче відчуваючи думки Арсена, довго не думала й швидко пішла до вказаної кімнати. Пізніше, лежачи у величезному ліжку гостьової спальні, втупившись у темну стелю, вона стискала в руках телефон — той самий «трофей», за який вона заплатила своєю свободою на цю ніч. Злість за власну необачність змінювалася на злість за слабкість. Як вона могла любуватися тілом Дашкевича?

Вона досі відчувала на собі його погляд, коли він спіймав її “на гарячому” іі чула його самовпевнене «ти сама прийдеш».

«Ніколи», — вкотре заприсяглася вона собі відчуваючи, як десь глибоко її опір дає маленьку тріщинку.