8

Свист був реальним. Але це не був звук батога, який він так нагадував — це був пронизливий вереск гальм. Мотоцикл на шаленій швидкості влетів до паркінгу й зараз, судячи зі звуку, намагався загальмувати. Лія повернула голову до джерела звуку й світло фар на мить засліпило її. Вона бачила, як чорна залізна махина несеться прямо на неї, але ноги стали ватними, наче в тому самому нічному кошмарі.

— Ліє!

Замість того, щоб просто відштовхнути дівчину, Арсен ривком потягнув її на себе. Все сталося за частку секунди: Лія відчула, як її буквально відриває від землі й втискає в гаряче, міцне тіло. Мотоцикл зупинився зовсім поряд, а наступної миті рвонув від них, обдавши їх смородом паленої гуми.

Лія опинилася в сталевому кільці міцних обіймів Арсена. Його пальці впилися в її лопатки, наче він намагався сховати її всередині себе. Дівчина притулилась обличчям до його тіла так міцно, що чула, як в грудях шалено калатає його серце. Важко дихаючи вона заплющила очі та глибоко вдихала запах сандалу.

Арсен трохи відсторонився, але лише для того, щоб взяти її обличчя у свої великі долоні. Його пальці були гарячими, майже обпікаючи її крижані щоки.

— Дивись на мене, — наказав хлопець, — Піднімаємося. Без заперечень. Зараз же, — процідив крізь зуби. У його голосі був не лише дивний спокій, а й  нестримна лють, змішана з чимось, що він ніколи б не назвав турботою.

Лія підняла очі й привідкрила рота щоб заперечити та Арсен так різко потягнув її за руку так різко, що вона не змогла промовити ні слова.

Гуркіт кроків Арсена об бетонну підлогу паркінгу здавався Лії ударами молота, що відбивали секунди до її остаточного програшу. Коли металеві двері розсунулися, він владним жестом вказав їй всередину.

​У тісній кабіні ліфта напруга стала майже фізичною. Арсен стояв не відпускаючи її руку нерухомий і холодний. В грудях дівчини стиснулась тривога. Потроху прийшло усвідомлення того, що вона була за крок до смерті.

​Двері відчинилися на верхньому поверсі. Арсен, не відпускаючи руку Лії, впевнено рушив коридором, відімкнув масивні двері й першим зайшов усередину. 

​Квартира зустріла їх приглушеним світлом і таким знайомим запахом. Лишивши Лію у вітальні ​Арсен пройшов до кухонного острова, кинув на стільницю ключі й дістав з кишені телефон та почав щось швидко писати, повністю ігноруючи присутність дівчини.

Лія не зрушуючи з місця  оглядала кімнату. Величезні панорамні вікна відкривали вид на місто. Щоправда за зливою було важко щось розгледіти.  Посеред кімнати стояли низькі диванчики, з яких відкривався вид з вікно. Навпроти них потріскував штучний камін. 

​— Арсене... — нарешті витиснула вона, але голос підвів, зірвавшись на хрип, — Телефон. Ти обіцяв.

Вона обхопила себе руками, намагаючись зупинити тремтіння. Зуби почали цокотіти так голосно, що це здавалося їй непристойним у цій ідеальній тиші.

​Дашкевич навіть не підняв голови.

— Зараз, Квітко, — кинув він, не припиняючи порпатися в телефоні.

​Лія здригнулася. Його спокійний, буденний тон лякав більше, ніж якби він кричав. Вона відчула, як коліна починають підгинатися, а мокра сукня, що стала крижаною, остаточно позбавляла її залишків тепла.

Арсен нарешті відклав телефон і повільно підійшов до неї. Лія мимоволі стиснулася. Він лише простягнув руку і коротко торкнувся її плеча — тканина сукні була вологою та крижаною.  Тоді розвернувся і витягнув із вбудованої шафи свою футболку.

​Він кинув її дівчині, і Лія ледь впіймала невагому бавовну, яка миттєво обдала її теплом і його фірмовим ароматом сандалу.

​— Йди в душ. Зараз же. Другі двері ліворуч, — наказав він, й пройшовши повз неї підійшов до журнального столика, де стояло віскі та склянка для нього.

​— А мій телефон? — ледь чутно запитала вона, стискаючи футболку в тремтячих руках, наче єдиний захист.