7

Щойно Лія закрила за собою дверцята авто, що наче відсікли шум зливи, вона опинилася в полоні майже відчутної тиші салону. Тут було тепло й витав змішаний аромат шкіри салону та сандалу. Саме такий аромат був в Арсена. Вона затремтіла. І не лише від холоду.

— Задоволений? — випалила вона, намагаючись говорити так, щоб голос не здригнувся. — Я сіла. Тепер поверни телефон і я піду!

Арсен лиш крадькома поглянув її бік. 

— Пристебнися, — коротко кинув він.

— Що? Ні! Віддай мені...

Договорити Лія не змогла. Мотор потужно заревів, і авто рвонуло з місця так різко, що дівчина втиснулася в сидіння.

— Ти що коїш?! Куди ми їдемо? — вона вчепилася в ручку дверей, яка тієї ж миті видала звук блокування, — Якщо ти не помітив, то надворі злива і я мокра наскрізь. Мені потрібно в гуртожиток, потрібно переодягнутися! Та я все сидіння тобі зараз намочу! — сипала Лія аргументами бажаючи покинути авто Арсена. Раптом усвідомила яку дурість скоїла сівши до нього.

— Сидіння переживе, — відрізав Арсен, впевнено маневруючи між потоками машин. — Як і твій одяг. А от відволікати мене своїм криком під час руху не раджу. Може погано закінчитися.

Лія притихла, дивлячись, як за вікном миготять незнайомі вулиці. Дощ заливав скло, перетворюючи світло фар на розмиті неонові плями. Дівчина почувалася викраденою, хоча формально сама сіла в авто. Та все ж про всяк випадок пристебнула ремінь безпеки.

За кілька хвилин позашляховик пірнув у темряву підземного паркінгу елітного житлового комплексу. Арсен нічого не говорячи припаркувався та заглушив двигун. Через це мовчання в грудях дівчини зароджувалася паніка.

— Де ми? Навіщо ти привіз мене сюди? Будь ласка, віддай телефон та відвези назад. 

Дашкевич мовчав. Повільно вимкнувши запалення, відстебнув свій ремінь і нарешті повернувся до неї. В темряві паркінгу було важко розгледіти в його очах бодай натяк на відповіді. Зрештою хлопець вийшов з машини, обійшов її і ривком відчинив пасажирські двері.

— Виходь, — він нахилився над Лією так близько, що вона відчула тепло його тіла. Відстебнувши пасок безпеки Арсен перехопив її за зап’ястя, змушуючи піднятися. Його пальці були гарячими, і цей контраст із її крижаною шкірою змусив дівчину здригнутися.

— Я нікуди не піду з тобою! — вона спробувала вирватися, але марно.

— Ти хотіла отримати свій телефон, — нагадав він, нахиливши голову так близько, що вона відчула його дихання на своєму обличчі. — Він нагорі. У моїй квартирі.

Лія завмерла. Рій думок закружляв в її голові. Жодна з них не була безпечною.

— Ти... ти не можеш… — її голос безсило обірвався

— Я можу все, Квітко. Хочеш повертатися? Будь ласка. Вихід там, — він кивнув у бік виїзду з паркінгу. — Автобусна зупинка за рогом. Успіху!

Він відпустив її руку і, не озираючись, попрямував до ліфтів. Його кроки відлунювали від бетонних стін.

Лія стояла посеред холодного паркінгу, обхопивши себе руками. Мокрий одяг лип до тіла, зуби почали цокотіти. Вона глянула на темний вихід, де вирувала негода, а потім на зачинені двері ліфта, біля яких спокійно стояв Арсен.

Оригінальний звук сповістив про прибуття ліфта й двері плавно відкрилися. Дашкевич, кинувши на неї короткий погляд, увійшов в ліфт.

Пригнічена власною безпорадністю, Лія спостерігала за ним не вірячи в реальність того, що відбувається. Вона не могла повернутися без телефону. Та щей в такому вигляді. Але ж і піднятися не могла. І він це знав. Знав. Але був невблаганним. Його рука зависла над кнопками з номерами поверхів й Лії здалося, що вона чує свист батога, який занесли над нею у пеклі. І цей свист був все гучнішим. 

— Ліє! — крик Арсена злився із свистом, що був вже зовсім поруч…