6

Ніч для Лії була важкою. Кожного разу, коли заплющувала очі, вона бачила Арсена. Уві сні він стояв у тій самій порожній аудиторії. Але, замість сміху в його очах була порожнеча, яка затягувала її, наче вир. Він щось шепотів, демонстрував її телефон, а коли вона намагалася його взяти — гаджет розвіювався наче дим. 

Прокинулася Лія раніше, ніж зазвичай. За вікном гуртожитку небо було затягнуте важкими, свинцевими хмарами. Ранок обіцяв бути похмурим, як і її думки.

​— Ліє, ти наче привид, — зауважила Ніка, підфарбовуючи вії перед дзеркалом. — Щось сталося? Ти й вчора якась мовчазна була.

— Просто... перший день виявився важчим, ніж я думала. Не виспалася. Ще й погода не надто радісна, — коротко відрізала Лія, ховаючи обличчя в шафі. Вона не могла розповісти правду. Не могла зізнатися, що її неспокій через того, кого вона ще день тому планувала “ніколи більше не бачити”.

В університеті дівчина кожну перерву проводила в коридорі, вдивляючись у натовп студентів. Вона шукала його. Але Дашкевича в навчальному корпусі ніде не було видно. Невже спеціально її уникав?

​Кожна хвилина без телефону здавалася вічністю. Лія перебирала реалістичні варіанти пояснень мамі чому вона не телефонувала, але все було не тим. Та більш за все її лякало те, що Дашкевич міг взагалі не повернути телефон. І з кожною годиною такий варіант здавався все більш імовірним.

​Перед останньою парою небо наче прорвало й розпочалася гроза. Лія, як і Софія, вийшла з гуртожитку без парасолі. Тож сподівалася, що до закінчення занять гроза припиниться. Проте, дива не сталося. Справжня стіна води обрушилася на місто. Незважаючи на це Лія хотіла повернутися в гуртожиток. Звідти вона планувала вирушити на пошуки Дашкевича.

— Ліє, ти куди? — Софія схопила її за лікоть біля самого виходу. — Подивися, що там робиться! Почекаймо ще хоча б пів години в холі, поки вщухне.

​Лія вже хотіла погодитися, але її погляд зачепився за знайомий силует автівки. Чорний позашляховик Арсена стояв прямо перед будівлею, наче хижак у засідці. Мотор працював, фари розрізали сіру пелену дощу.

​Він був там. І він міг поїхати будь-якої миті.

​— Вибач, Соф, мені треба... — кинула Лія, не чекаючи відповіді.

​Вона глибоко вдихнула і вибігла під дощ. Холодні краплі миттєво промочили тонку тканину одягу. Лія відчула як по тілу пробіглися сироти та це не зупиняло її. Примружуючись від пронизливих цівок зливи вона йшла на яскраві фари так, як метелик летить на вогонь. Дівчина підбігла до пасажирських дверей і з силою смикнула за ручку, але ті були заблоковані.

​Лія постукала у скло дверцят та Дашкевич не поспішав опускати його. Злість та розпач все більше огортали дівчину в той час як вода стікала за комір. Лія знову постукала переминаючись з ноги на ногу. І нарешті сталося диво. Скло повільно опустилося на кілька сантиметрів. З салону війнуло теплом й тіло дівчини ще більше вкрилося сиротами.

​Арсен сидів розслаблено тримаючи руки на кермі. Він злегка повернув голову в сторону Лії й зацікавлено розглядав її.

— Мій телефон! — вигукнула дівчина, перш ніж Арсен встиг промовити бодай слово, — Він у тебе, я знаю! Віддай!

— У мене? — він підняв брову. — Розкидаєшся серйозними звинуваченнями. Звідки така впевненість?

— Бо ти єдиний залишився в аудиторії після того як, — вона запнулася підбираючи правильний вираз. Її губи почали бліднути, а зуби  стискатися, — Як я пішла, — зрештою квапливо додала дівчина.

Арсен мовчав. Лиш злегка розтягнув губи в напівхижій посмішці. Наче на замовлення цієї миті небо пронизала яскрава блискавка і гучно загуркотів грім. Від несподіванки Лія здригнулася та зойкнула.

​Арсен натиснув кнопку, і двері клацнули, відкриваючи замок.

— Сідай, — промовив спокійно та все ж наче наказуючи.

— Ще чого, — гордо хитнула головою дівчина хоч поглядом таки оцінила тепло та сухість авто.

— Або ти сідаєш, або залишаєшся без телефону. У тебе є рівно п'ять секунд, поки я не натиснув на газ.